Глава 4. Нічний Поріг

Йому снився сад, якого не існувало.

Точніше — він снився йому не вперше, але цього разу Данило усвідомив, що спить, і залишився всередині. Не прокинувся, як зазвичай буває, коли розумієш, що це сон. Навпаки — наче хтось взяв його за плечі й сказав: лишайся.

Сад був зимовий. Не мертвий — а саме зимовий. Між спокоєм і порожнечею. Дерева стояли без листя, але без жалю, так, як стоять речі, які знають: це тимчасово. Пахло мокрою деревиною і чимось солодким — Данило потім довго не міг ідентифікувати той запах, поки одного разу не пройшов повз розквітлу бузину. Точно той же. Бузина в зимовому саду, де бузина взимку не цвіте. Але пахло — нею.

Снігу не було. Або був, але не скрипів — це Данило зауважив, що сніг у снах часто мовчить. Під ногами — тільки відчуття твердого і холодного, без звуку.

Він ішов між деревами і прийшов до стіни.

Стіна була звичайна — цегляна, стара, покрита мохом у тих місцях, де холод не тримався. І в ній були двері. Дерев'яні, з кованими петлями, такі, яких уже майже не роблять. Замка не було, але двері явно не відчинялись просто так — він відчував це, не торкаючись.

Поріг прийшов.

Але цього разу — не між двома кроками, не між двома діями. Між ним і дверима. Наче сам сон став Порогом.

Якщо ти бачив цей сад — ти знаєш.

Не обов'язково такий само. Може, у тебе — ліс. Або поле. Або кімната без вікон. Але є щось спільне: місце, де ти завжди знаходишся між. Де не треба нікуди йти, але й стояти на місці не виходить.

Це не просто сон.

Це та сама точка, що і Поріг Данила. Тільки — твоя версія.

Він побачив два варіанти.

Перший: він відчиняє двері. За ними — ще один сад, але літній, яскравий, гучний від птахів, і там є хтось, чого він не може роздивитись, але чий силует тягне до себе, як берег тягне втомленого плавця.

Другий: він не відчиняє. Повертається назад через зимовий сад. Прокидається. Встає. Іде снідати.

Він стояв перед вибором і відчував щось нове — не страх і не цікавість, а щось між ними. Щось, у чому є і те, й інше, і ще третє, для чого в нього ще не було слова.

Він вибрав відчинити.

За дверима не було літнього саду.

Була кімната. Порожня, але не холодна — радше нейтральна, як зал очікування, в якому нема людей. Стеля висока, стіни без вікон, підлога з дощок. І посередині — крісло. Звичайне, дерев'яне, зі спинкою, трохи нахиленою назад.

У кріслі сидів він сам.

Старший. Наскільки — він не міг визначити. Може, двадцять п'ять. Може, тридцять. Обличчя те саме — і водночас інше. Ніби час пройшовся по ньому, як вітер по траві: трава та сама, але лежить інакше. На правій руці — маленький шрам між великим і вказівним пальцями. Блідий, старий, ніби давно зажив.

Старший дивився на нього й нічого не казав.

Данило теж мовчав. Він не злякався — що теж дивно, бо мав би. Але у снах свої закони, і один із них: те, що в реальності лякало б, тут просто є.

Нарешті старший сказав:

— Ти ще не розумієш, що це таке.

— Поріг?

— Що таке вибір.

Данило подумав. Сказав:

— Це коли є два варіанти.

— Ні. — Старший злегка похитав головою. — Це коли є ти. Варіанти — це тільки декорації.

Данило хотів перепитати, але щось клацнуло — вже знайоме — і сад зник. Кімната зникла. Крісло зникло. Він прокинувся у власному ліжку, і першим, що він побачив, була стеля з тріщиною у формі річки — тією самою, яку він роздивлявся щовечора вже три роки.

Він лежав нерухомо й намагався утримати сон.

Утримав тільки уламки: сніг без скрипу. Двері з кованими петлями. Голос, схожий на його власний, але спокійніший. І шрам на правій руці — між великим і вказівним.

Він поглянув на свою праву руку. Чиста. Без шрамів.

Поки що, — подумав він. Сам не знав, чому.

Він узяв записник і написав:

«Це коли є ти. Варіанти — декорації».

«Шрам на правій руці. Пам'ятати».

Закрив. Відклав.

Батько зайшов у кімнату о сьомій ранку, як завжди.

— Уставай, Даню. Сніданок.

— Угу.

Батько постояв у дверях — Данило бачив його силует, не повертаючи голови, — а потім запитав:

— Погано спав?

— Нормально.

— У тебе очі червоні.

Данило нарешті обернувся. Батько стояв, тримаючись за одвірок, і дивився з тим виразом, який Данило вже вчився читати: тривога, прихована за буденністю.

— Сниться щось?

— Сад, — сказав Данило.

Батько кивнув. Ніби сад — це нормально. Ніби він і сам знав про якийсь сад.

— Снідай іди. Каша.

Данило встав. Узув капці. Пішов на кухню.

Але за сніданком думав: батько не перепитав. Не здивувався. Не сказав «який ще сад». Просто кивнув — і пішов за своєю кавою.

Ніби знав.

Але запитати — не запитав. І Данило теж не запитав.

Вони їли мовчки, і мовчанка між ними була особлива — не незручна, а повна. Як ящик, у якому щось лежить, але кришка закрита.

За вікном — листопад у своїй середині, сірий і чесний.

На стіні кухні — годинник. Данило подивився: 7:12.

Чомусь він запам'ятав цю цифру. Просто так. Без причини.

Деякі речі запам'ятовуються без причини. А потім виявляється — причина була. Просто ще не прийшла.

Через рік батько помре. І Данило так і не дізнається, чи снились йому сади теж.

А шрам між великим і вказівним пальцями правої руки з'явиться у Данила в двадцять чотири роки — від кухонного ножа, необережно, під час приготування вечері. Дрібниця. Він навіть не пам'ятатиме точно, коли це сталось.

Але записник у нього відкриється на тій сторінці. І він прочитає: «Шрам на правій руці. Пам'ятати».

І пам'ятатиме.