Поріддя Енцелада

Поріддя Енцелада

Голограма частково освітлювала темну кімнату, кидаючи відблиски на молоду дівчину. Це був запис звернення доктора Ело Оммо. Останній, який дійшов до Ніни. Доктор був на вигляд чоловіком років п’ятдесяти. Він вів звіти особисто, доповідаючи про перебіг роботи. Але це звернення виявилось особливо незвичним. Та ще й адресним.

–Привіт, крихітко. Земний день 211, – почав Ело, – і останній день експерименту «Адам». Це кінець. Уся група вчених, нажаль, загинула. Я останній, хто залишився живим. Але це тимчасово. Знаю, що щоб я зараз не сказав, зі Землі сюди пришлють рятувальну місію. Я раджу... ні, наполягаю, що цього робити категорично не можна. Але мої слова не мають сили. Тому я, доктор Ело Оммо, констатую, що експеримент вийшов з-під контролю і я його завершую. Нікому не показуй цей запис.

Єдине, що хотів би сказати наостанок – Ніно, доню, я тебе люблю.

Голограма засвітилась багряним. Яскраві язики полум’я швидко поширились і поглинули усе, включно з доктором Оммо.

Дівчина змахнула сльозу і вимкнула голограму. Одразу глянула на смарт браслет, який слугував також годинником. Вона провела пальцем вгору у повітрі. Розгорнувся віртуальний екран. На ньому відображалась години і дати Землі, а трішки нижче Марсу.

–Ніно, – почувся чоловічий голос позаду, – чому сидиш у темряві?

–Світло, – піднялась з крісла дівчина.

Вмонтовані в стелю та стіни вузькі смужки освітили кімнату.

–Знову дивилась? – блакитні очі хлопця співчутливо заблистіли.

Ніна мовчала, але це мовчання було красномовніше за усі слова. Вона наблизилась до хлопця і поклала голову йому на груди. Він обійняв її і злегка притиснув до себе.

–Я все ще не можу у це повірити. Він був не таким, він не міг так вчинити. Розумієш, Йоне? Я так хотіла вас познайомити.

–Знаю... Знаю, Ніно, – хлопець взяв обличчя дівчини в долоні і витер залишки сліз великими пальцями. – Ти впевнена, що варто тобі летіти на Енцелад?

–Однозначно, – погляд дівчини був твердим та впевненим. – Я маю вияснити, що трапилось на станції. Та й університет мене рекомендував, як провідного біолога, на цю місію.

–Хороших біологів багато на Землі. Як і за її межами. Це може бути небезпечно. Навіть не так. Це і є небезпечно. Ми й уявлення не маємо, що там трапилось.

–Космос – це небезпечно. Проте люди освоїли його. Заселили Місяць і Марс. Покинули внутрішні планети та організували бази на Поясі астероїдів. Тепер освоюємо супутники Сатурна та Юпітера. Все навколо, за межами Землі, є небезпечним для людини, та все ж... – Ніна видихнула з іронічною усмішкою. – Та кому я це розповідаю? Сержанту Збройних Сил НАТО?

–Я переймаюсь за тебе.

–Саме тому ти також зголосився на цю місію?

Він не відповів, лише ніжно торкнувся її вуст губами.

*

Команда рятувальної місії під егідою ООН налічувала дванадцятьох членів: четверо військових під командуванням Йона Арго, п’ятеро вчених, капітан шатла, його замісник та механік. Це був швидкісний зореліт десантного класу, який долав відстані куди швидше, аніж великі кораблі. Траплялось всяке. Не кожна місія була вдалою, але ця викликала миттєву реакцію. Все організували за два тижні. І тепер зореліт з командою на борту готувався до спуску на Енцелад.

Усі розуміли, що дослідницька станція на супутнику Сатурна – задоволення не з дешевих, як і те, що трапилось на ній – трагедія. Подібного типу проєкти запускати так далеко від Землі фінансово невигідно. Занадто важка логістика. Для цього є й сама блакитна планета. Або Місяць чи Марс, відстань до яких куди менша. Навіть Пояс з його умовно великими астероїдами, як то Церера, Палада чи інші, менші за розмірами, куди сприятливіші завдяки відстані. Та й освоєні вони людиною куди краще, на відміну від супутників зовнішніх планет. Але мало хто зважав на такі речі. Зараз час освоєння космосу. Людство все більше і більше колонізує Сонячну систему.

Підозри викликала лише засекреченість. Про відкриття станції майже ніхто ніде не повідомляв. Хоча в сучасності, кожен крок людства, особливо, якщо це стосується космосу, висвітлювався дуже скурпульзно. Та не в цьому конкретному випадку.

–Як, щодо інших записів? – запитав Йона. – Ти їх бачила?

–Лише деякі, – знизала плечами Ніна. – Нічого особливого. Рутинна робота біолога в колонії – схрещування видів, їхня модифікація, виведення гібридів. Все для того, щоб пристосувати земні рослини до нового середовища. Якщо клімат Землі можна максимально відтворити у лабораторіях, то це ще не означає, що врожайність буде хорошою. На це також впливають...

–Давай без лекції, – закрутив головою хлопець.

Ніна розуміюче усміхнулась у відповідь. Вона знала, що її часто заносить, коли мова йде про біологію. Дівчина фанатіла від того чим займалась. Це, напевно, передалось від батька.

Капітан шатла повідомив, що починається спуск на Енцелад. Цей супутник Сатурна зовсім невеликий за розмірами, але має яку не яку атмосферу. Тож перестрахуватися варто було.

Зореліт взяв курс до крижаної поверхні. Вид тут відкривався неймовірний. Маленька біла пляма на фоні батьківської планети зі своїми кільцями.

–Космос заворожує своєю красою, – задумливо сказала Ніна поглядаючи на краєвид.

–І жахає своїм вбивчим холодом, – продовжив скептично Йона.

–Не любиш космос?

–Мені куди комфортніше на Землі. Хоч я побував чи не на всіх колонізованих тілах Сонячної системи. На Енцеладі ще не був, щоправда.

–Бачиш, – вказала Ніна на довжелезний розлом на поверхні. – Це Александрія. На Енцеладі існує схожих чотири. Ще є Каїр, Багдад і Дамаск.

–Незвичні назви, – звів брови хлопець.

–Дослідницька станція розміщена неподалік першого. Напевне через гейзери, які постійно вириваються з розломів. Під товстим шаром криги знаходиться вода у рідкому стані.

–Ну про це я знаю, – усміхнувся Йона. – Все ж хоч трохи, але щось учив.

–Вибач, – зніяковіла Ніна. – Мене знову заносить?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше