Ранок починається зі стуку у двері. Важко відриваю голову від подушки, кошусь у напрямку звуку, що б'є по скронях голосніше ковальського молота. Доводиться підвестись та прокрутити замок. На порозі застою стурбовану маму, у руках вона тримає мобільний телефон. Мій.
— Маєш гарний вигляд, нічого сказати, – з докором вимовляє та проходить всередину, зачепився мене плечем. По собі ненька залишає довгий шлейф важких парфумів, від запаху яких до горла підступає блювотний рефлекс. Я заледве стримуюсь, аби не вибігти у ванну кімнату. Після вчорашнього алкоголю голова йде обертом, а кожнісінький м'яз ниє, наче пробігла добрячий кілометраж. Не звертаючи жодної уваги на маму, плентаюсь до ліжка, завалююсь на постіль та накриваюся ковдрою.
«Мене немає ні для кого», — вертиться на язику. Краєм вуха чую, як вона шарпає за гардини, пускаючи світло та свіже повітря.
— Запах нестерпний, — мабуть, у цю мить вона смішно морщить носа. — Невже так повинна поводитись дев’ятнадцятирічна дівчина, яка виховується у нормальній сім'ї, яка має достаток, друзів, усі блага, про котрі можна тільки мріяти?
Під ковдрою я заходжусь істеричним сміхом. Її слова викликають щире невдоволення.
—Ви ніколи не розуміли мене, — кидаю зопалу. — Навіть дивуюсь, як маленькою не віддали у дитячий будинок чужим людям на виховання.
Мама люто реагує і пронизує пильним поглядом.
— Не вдячна, — зривається на крик. — Ми з татом ледве зуміли пояснити причину втечі зі святкування єдиної доньки. Подумати боюсь, яке враження склалося про Мазовецьких в очах наших спільних знайомих, — вона картино закачує очі до стелі, продовжує: — Добре, хоч Олексія та його мами не було.
На останніх словах вона осікається. Зависає надривна тиша. По моїх щоках рясно спадають сльози, сльози зневіри, сльози розпачу, сльози, викликані вічною брехнею у моїй сім'ї. Реальність жорстока, та її потрібно прийняти, бо батьки не мали найменшого бажання скасовувати весілля, а поява дідуся, моя з ним розмова, — порожні обіцянки, тимчасове замилування очей, щоб переконати мене з'явитися на дні народженні старого, такого потрібного батькові, чиновника.
— Я ніколи не вийду заміж за Олексія, — виривається з глибини, горло хрипить, тремтіння пробиває тіло. Я на межі нервового зриву. Мій стан неабияк хвилює маму, тому що кидається в коридор і гукає на допомогу покоївку. Через деякий час приїжджає лікар і мені щось колють. Я повільно провалююсь в транс. Наче контролюю думки, наче можу пошевелити руками й ногами, але свідомість далека та плутана.
Ближче до обіду ставлять крапельницю. І виключно після дії препаратів мені полегшено видихаю. Тому, коли охоронець супроводжує в кабінет батька, я майже тверезо мислю. Без запрошення завалюсь в приміщення, де пахне книгами, алкоголем, сигарами.
Тато дивиться з-під лоба. Розмістившись в кріслі, він за поганою звичкою вертить у руках склянку бренді.
На ці квадратні метри просто так не потрапити, завжди для того має бути причина. Маленькою, я до дрижаків боялася опинитися перед обличчям батьках за провину, не важливо серйозну чи пов'язану з дитячими пустощами. Ось і зараз дитячий страх виповзає назовні холодними щупальцями.
— Присідай, — керує він, вказавши склянкою на шкіряний диван навпроти. Я вже знаю: розмова відбуватиметься довго.
Краєм ока ловлю свій мобільний телефон, який лежить на столі. Екран чорний, можливо, пристрій ніхто не вмикав. Принаймні, мені хочеться у це вірити, адже у контактах та повідомленнях збережено номер Солохова. Від згадки про останнього стає гірко.
— Я не вийду заміж за Олексія. Натомість згідна поступити на економічний факультет та продовжити твою справу, — випалюю на одному подиху. На перший погляд, хороший варіант викликає у батька хвилю реготу. Він аж закашлюється та протирає сльозинки на очах.
— Насмішила. Очолить вона бізнес! А чим керувати, якщо я з дня на день потраплю у списки боржників? І замість університету ти матимеш прекрасну можливість відправитись на пошуки роботи.
— Тобі зовсім мене не шкода?
— Я не розумію. Ви ж наче з Олексієм подобаєтесь один одному. Що за несподівані повороти? Мама припустила, що в тебе з’явився інший чоловік. Це правда?
Я мовчки потуплюю погляд. Не правда і не брехня. Істина — я хочу свободи і якомога далі від рідні.
— Ось і добре, — тато робить власні висновки, відпиває спиртного та відкидається на спинку крісла. Мої протести йому не цікаві, більше того — не мають найменшого вагомого значення, адже всі рішення давно прийнятті.
— Татку, я не кохаю Олексія, — знаходжу у собі сили вимовити правду. Остання надія розбивається об його кам’яне обличчя. Даремно. Сова сказані даремно.
— Наші юристи підготують шлюбний договір, де розпишуть ваші стосунки до найменших дрібниць. Наталю, мені край потрібні родинні зв’язки з Гамзатовими. Я не дозволю тобі зруйнувати наше майбутнє.
— Я задихнусь поруч з Олексієм, висохну, — по щоках знову біжать солоні доріжки.
— Не край серце!
#8895 в Любовні романи
#3468 в Сучасний любовний роман
#2996 в Сучасна проза
Відредаговано: 16.08.2022