Мить розуміння приходить ближче до вечора. Накрившись ковдрою під самісіньке підборіддя, боязко скручуюся в клубок. Мені потрібно їхати додому. Телефон, мабуть, гарячий, або взагалі розрядився. Я залишила його у своїй машині й у комплекс пішла без гаджета. Уявляю, що тато робить дяді Толі.
Двері у кімнату тихенько прочиняються, впускаючи моє персональне божевілля, перед яким вдавати сон безглуздо.
— Я знаю, що ти не спиш, — говорить він, присідаючи на край постелі. — Ти шкодуєш?
Його рука бережно торкається мого волосся, заправляє пасмо за вухо, подушечки пальців проводять невидиму лінію по щоці.
— Дуже боліло? — турботливо дає. Я соромлюсь, бо червона пляма як доказ залишається на білому простирадлі.
— Я боюсь, — чесно зізнаюсь.
— Зі мною тобі нічого боятися, — говорить він, забираючись на ліжко та огортаючи мене своїми обійми. — Нато, мені здається, моя дівчинка щось приховує.
— Не вигадуй, — якомога впевнено відповідаю, тамуючи хвилю страху. — У мене проблеми вдома.
— Я не знав, вибач. Коли ми зустрінемось знову?
Переводжу сумний погляд на вікно, за яким причаїлися підступна ніч, і важко видихаю. Мені не відомо, що чекає на мене з хвилини на хвилину. Я навіть уявити боюсь реакцію на заяву, котру збираюсь оголосити батькам.
Обертаюсь до чоловіка. Спокійний, ніжний безтурботний. Він — тихе небо, і я маленька дівчинка, яка стала жінкою.
— Я можу чимось допомогти?
— Я повинна сама розібратись, розумієш?
— Ти занадто тендітна, щоб звалювати на свої плечі такий тягар. Мабуть, тільки на першому курсі ВНЗ навчаєшся? Пішла по батькових стопах?
— Не захотіла. У мене кардинально інше життя. Я — мрійниця, яка дивиться на світ крізь рожеві окуляри, і найцікавіше — знімати їх не має жодного наміру.
— Я відвезу тебе додому, але буду радий, якщо погодишся залишитися.
— Пам'ятаєш, ти назвав мене блискавкою? А вона —явище, яке швидко виникає і ще швидше зникає. Ось і мені пора зникати.
— Наталко, недовго тобі з радарів точно не пропасти. Я вже не хочу, щоб ти йшла.
— І я не хочу, на жаль, — важко вимовляю та підводжусь з ліжка.
Квартира в Солохова простора, складається з двох поверхів. Місця вдосталь, щоб помістити сім'ю з кількома дітьми за домашніми улюбленцями. Але в цьому холодному палаці самотності він проживає одинаком. Мінімум маленьких дрібничок, мінімум речей, житло виглядає не обжитим. Вочевидь, справді нещодавно повернувся в місто.
Хоча, яка мені різниця у правдивості його слів? Час назад не повернути, мене не змінити, й рішення моє, що збираюсь озвучити в рідних стінах, не перекреслити. У ванній кімнаті приводжу себе до ладу, одягаю сукню та виходжу у передпокій, де на мене очікує в джинсах, з оголеним торсом Євген. На вигляд маленький хлопчик, у якого відібрали улюблену іграшку.
— Я викликав тобі таксі. Дозволь, хоч до дверей провести.
З його сторони люб'язно. Я коротко дякую й ховаюсь у темряві ночі. Ні поцілунку, ні пристрасного погляду я не дарую на прощання. Наші стосунки відходять на другий план, бо втрачають будь-яке значення у порівнянні з бурею, що ось-ось вибухне над моєю головою.
Додому потрапляю ближче до півночі. До того часу дорогою встигаю вмитись сльозами, приготуватися до найгіршого варіанту, а ще зібрати силу волі в кулак, щоб не відступити від задуманого. Охоронець, запримітивши мене на порозі КПП, сповіщає батькові про мій приїзд. Тому, коли заходжу в будинок, покоївка одразу проводить в його кабінет. Я різко переступаю поріг і потрапляю в кімнату, наповнену приглушеною темрявою, де з освітлення лише настільна лампа. Татко, розкинувшись у глибокому кріслі, бездумно вертить напівпорожню склянку бренді. Бренді — його улюблений напій. Він завжди говорить, що найкращий подарунок для Мазовецького — пляшка колекційна напою.
Мама у цю пору спить. Тим краще, бо, можливо, мені вдасться переконати татка.
— Привіт, — кажу, підійшовши до столу. Пальцями вибиваю невідому мелодію по його поверхні.
— Нічого не хочеш мені сказати? — напруженим тоном запитує близька серцю людина.
— Хочу і впевнена, що ти зрозумієш мене, підтримуєш, бо попри все любиш свою єдину доньку.
— Початок мені вже не подобається, — саркастично хмикає він та одним махом висушує алкоголь.
— Я не вийду заміж за Гамзатова, — випалюю на видиху. Зима посеред гарячого літа викликала б менше здивування, ніж кинуті зопалу слова. Кілька хвилин тато ошелешено кліпає очима, потім підводиться, ставить руки поверх столу, і верещить на весь поверх:
— Повтори, мала негіднице! Що ти вирішила зробити? Ти віддаєш звіт своїм словам?
Для мене дороги назад немає, я можу рухатись тільки вперед до перемоги, не здаватись. У найвідповідальніший момент мимоволі обтягую поли сукні, після чого щеплюють руки у замок. Так і стоїмо з батьком один навпроти одного. Дві скелі — нездоланні, непереможні, не підступні, і зовсім протилежні.
#8878 в Любовні романи
#3462 в Сучасний любовний роман
#2994 в Сучасна проза
Відредаговано: 16.08.2022