РОЗДІЛ 1 "Грозова ніч"

— Швидка  скоріше приїде,  ніж  я  зганяю   в  аптеку. Викличмо?  Тобі  тиск  поміряють,  можливо,  укол   зроблять. 

— Я  тиск   сам  умію  міряти. А   медики  скажуть в  лікарню  збиратись,  покладуть  у  стаціонар і  найближчий   тиждень  додому  не  відпустять. Ти прекрасно   знаєш,   що я  не можу  поїхати.    Чи ти  хочеш,  щоб твого  діда  не було  на  весіллі  єдиної внучки?  — старечі, вицвілі  очі   проникливо   свердлять  моє  обличчя.   Дідусь  має  рацію.  Я  понад  усе  мрію  бачити   його   на  святкуванні,  що відбудеться  через  п’ять  днів  у  пафосному  ресторані  нашого міста. По іншому  бути  не може,  адже  Мазовецькі  та Гамзатові    одружують  своїх дітей,  тим  самим  об’єднуючи   дві  найвпливовіші  сім’ї  регіону.   Бізнес,  бізнес  і  ще раз  бізнес…  

Я  роблю  глибокий  вдих,  скептично  хитаю  головою.   Нікуди  не подінешся,  потрібно  залишити  старенького   на  добрих  хвилин двадцять і  зганяти в  найближчу  цілодобову  аптеку.    На серці  тривожно  та   неспокійною 

Наче  прочитавши  погані  думки,      матусин  батько  пропонує:

— Візьми мого  «Славіка»,   буде  швидше.  Ти посвідчення  водія  маєш?

— Так,  я  постійно  ношу  документи  при собі. 

Нахабно  брешу,  бо   права  залишились вдома  в   іншій  сумочці,  бо  дістала  сюди на таксі,   вирішивши  не брати своєї автівки  після  чергового  докору   татуся  про  утримання  мене  протягом  дев’ятнадцяти  років  і  мою невдячність  за  це.  Що казати, в  очах  рідних  я   пихата  дитина,  яка  замість  навчання  на економічному  факультеті  обрала  професію  мультиплікатора.   У цьому  непростому  рішенні  мене  підтримав  тільки  дідусь. Він постійно  наголошував:  людина  повинна  любити свою  роботу  і  займатись виключно тим,  до  чого  лежить  душа.     Тому  за  дідом  я  на  край світу. 

— Він може   одразу  не  запрацювати, доведеться  трішки  почекати. «Славко» старенький, його вік  вартий  поваги.

— Я  боюсь  тебе залишати  наодинці,  —  таки  кидаю   з  порогу. Близька  серцю  людина  з  відчутними  нотками суму  у  голосі   підбадьорює:

— Нато,  не  хорони  мене  раніше часу. Я  ще  твоїх дітей  підкидатиму  у  небо.

— Оптимізму тобі не  позичати, це вже супер! —  кажу,   закриваючи  за  спиною  двері. 

Червнева  ніч  сьогодні   грозова. Близько  сьомої,  протягом  дня   чисте небо  заснували  темні кудлаті  хмари,  подув  пронизливий  вітер,  підіймаючи  із  землі пил  та  скошену  газонну  траву,  над містом  показались  блискавиці.  

Закидаю  голову  у  небесну  вись. З  хвилини  на   хвилину  на  розпечене   літньою  спекою  місто   впадуть  відра  води.  Необхідно прискоритись.

Дідусева  червоненька   «Славута»,  яку він по-чоловічому  називає  «Славко»,  гордо примостилась   поміж  дорогих іномарок  біля   знайомої  багатоповерхівки.  Я тут  частий  гість,  тож усе знаю. 

Поки  вовтужусь  з  автівкою,    телефон  оживає  двома  дзвінками  від  батька.  З  екрана  дивиться  світлина  з його насупленим  обличчям, підперезаним  незмінною краваткою,  бо навіть   влітку  дотримується строгих  правил  ділового  дрескоду.   Я  не хочу  розмовляти, ображаюсь  за   пекучі,  незаслужені слова. Вранці я  обережно  попросила  гроші  на  проєкт,  який  здатна розкрутити  й  підняти  з нуля,  натомість  почула,  що  кошти  на мультики ніхто  із  сімейного  бюджету  не  витрачатиме, а  мені  ліпше готуватись  до весілля, турбуватися  про  спокій  нареченого  та  задуматись  над  тим,   що пора  подорослішати.  Спересердя  перевертаю  телефон  екраном   донизу.  Нічого  чіпати!

 Перші  краплі  падають  на  лобове скло.  Я  повільно виїжджаю  з  прибудинкової  території  та  вклинююсь  у  загальний  рух транспорту.   Сум  за  вікном   переростає  в сум  на  душі.  Зі  всіх сил  натягнуто   усміхаюсь.  В цілому  мені  нічого  журити  на долю:  я  дочка  багатих  батьків,   завжди   жила  і   живу  в розкоші,  моє  прізвище  прочиняє  всі  двері,  крім  того,  зовсім  скоро  я  стану  на весільний  рушник  зі спадкоємцем  величезної  будівельної   імперії  Олексієм  Гамзатовим, і ми  влаштуємо  найкрасивіше весілля  на світі. 

Згадка  про  нареченого   озивається  у серці  теплом.  Наші  батьки  давно товаришують,  а  ми знайомі  з  дитинства. Про заручини  домовились,  як  говориться  з  пелюшок.  І  ми з  другом  прийняли  факт.   Мабуть, я  щаслива,   тому  що  будь-яка  дівчина  на моєму  місці,  мріяла б  про   такого  нареченого.  Красень,  спортсмен,  до  того  ж розумний  і  перспективний. Він   добре  до мене  ставиться,  ми навіть  кілька  разів  цілувались у його  кімнаті. 

Дощ пускається непроглядною стіною,  важкими краплинами вистукує по машині,  дальність вигляду  дорівнює нулю.

Мобільний  знову нагадує  про себе  монотонною   стандартною  мелодією.  Щосили зціплюю   зуби й  протяжно видихаю. Зараз висловлю батькові, що річні втрати мами на салони краси значно перевищують бюджет мого задуму.

Однією рукою  кермую,  іншою тягнуся  до  гаджета.   Колеса несподівано виляють, і  я  кінчиками  пальців  штовхаю  мобільний  пристрій  таким чином,  що він  з гуркотом  падає  на  долівку. 

— Дідько!  — тільки й  встигаю вимовити.  

Мій  автомобіль  нещадно  несе  на   слизькому  покритті,  я  різко  вивертаю  руль, не розглядаючи  дороги   крізь   двірники,  котрі  зовсім  не справляються  з   потоками  води.  Хтось  збоку  сигналить,  гучно  гальмує.  Скрегіт  битого  заліза  несамовито  прорізає  вуха,  забираючись  в  нетрі душі  холодними  пазурами.    Дикий страх  від удару, від  думки про   потерпілих  пасажирів  в  іншій  автівці  сковує  мозок.   Я  також  гальмую,  настільки  сильно,  що вдаряюсь  головою  об  кермо.   Відчуваю  гарячу  крав  на  чолі,  тупий  біль  і  все… Решта  — суцільна  темрява.