четверта частина

Частина четверта
Я почала помічати, як втома змінює форму. Вона більше не рвала зсередини — вона тягнула вниз, робила рухи повільними, рішення важкими. Морально я жила в режимі економії: мінімум слів, мінімум емоцій, мінімум очікувань. Так було безпечніше.
І все ж світ інколи проривався. Короткими повідомленнями, чужим сміхом у транспорті, випадковими розмовами, що проходили повз. Я ловила себе на бажанні відповісти — не бути тінню. Це лякало. Бо кожен крок назустріч означав ризик знову відчути. А відчувати — значить відкривати двері.
Довіра стала складною арифметикою. Я зважувала слова, перевіряла інтонації, читала підтексти там, де їх могло й не бути. Моральна напруга не відпускала: навіть доброзичливість здавалася умовною. Я не знала, як пояснити свої межі, бо сама не завжди розуміла, де вони проходять. Інколи я злилася на себе за цю обережність. Інколи — дякувала їй за виживання.
Я навчилася називати речі вголос — тихо, для себе. Мені страшно. Мені важко. Я не готова. Це не робило мене сильнішою миттєво, але повертало відчуття контролю. Моральна рівновага складалася з дрібниць: вийти з дому, не злякатися власного відображення, не звинувачувати себе за втому.
Бували дні, коли я відчувала злість — чисту, гостру. Вона не руйнувала, а тримала. Нагадувала, що зі мною обійшлися несправедливо, і це не моя провина. У ці дні я випрямляла спину й дихала глибше. Злість, як виявилося, може бути опорою, якщо не дати їй з’їсти все інше.
Я не стала «кращою версією себе». Я стала іншою. Морально — складнішою, уважнішою, повільнішою. Я дозволила собі не поспішати з висновками й не вимагати від себе одужання за графіком. Моє відновлення не виглядало красиво. Воно було ламким і чесним.
Можливо, я ще довго носитиму цю історію в собі. Але тепер я знала: вона не має права керувати кожним моїм рішенням. Я залишаю за собою право на крок уперед і на крок назад. На тишу і на голос. І цього разу — я обираю себе, навіть якщо вибір дається важко.