частина третя

Частина третя
Я втомилася бути насторожі. Постійно. Навіть коли нічого не відбувалося, всередині працювала сирена. Моральне виснаження не має різкого болю — воно з’їдає повільно, забирає кольори, робить дні плоскими. Я прокидалася вже втомленою, ніби сон був ще одним обов’язком.
Люди навколо говорили звичайні речі. Про погоду, плани, дрібниці. Я кивала, усміхалася в потрібних місцях, відповідала коротко. Усередині ж усе було ніби за склом. Відстань рятувала: якщо не підпускати — не болітиме. Я навчилася зникати, не зникаючи фізично.
Мене переслідувало відчуття зіпсованості. Ніби я зламана річ, яку поставили назад на полицю, сподіваючись, що ніхто не помітить тріщин. Я соромилася власних реакцій: різкості, страху, раптової злості. Морально я карала себе за кожен зрив — мовляв, «мала б уже бути сильнішою».
Та іноді приходили хвилини ясності. Короткі, але справжні. У них я визнавала: зі мною сталося щось, що не можна просто «пережити». Це не слабкість — це наслідок. У ці хвилини я дихала рівніше й дозволяла собі не бути ідеальною. Не надовго. Але достатньо, щоб не розсипатися.
Я почала боятися тиші менше, ніж раніше. У тиші не було вимог. Вона не просила пояснень. Я сиділа з чашкою холодного чаю й слухала власні думки, не сперечаючись із ними. Моральна стабільність виглядала не як перемога, а як крихкий баланс — стояти й не падати.
Я ще не знала, як повернути довіру — до світу, до людей, до себе. Але я знала, що не хочу віддавати цій історії все. Не хочу, щоб вона стала моїм єдиним іменем. Я залишала за собою право на повільність, на зупинки, на страх. Це був мій спосіб виживання.
Можливо, я не зцілилася. Можливо, й не скоро. Але я навчилася визнавати свій моральний стан без заперечень. Називати втому — втомою. Порожнечу — порожнечею. Іноді цього достатньо, щоб зробити ще один крок. Навіть якщо він ледь помітний.