частина друга

Частина друга
Мій моральний стан не впав — він розсипався. Не різко, а тихо, наче скло, яке тріскається зсередини. Я ніби роздвоїлася: одна частина жила за інерцією, інша — постійно стояла на сторожі. Я більше не довіряла ні людям, ні власним реакціям. Навіть спокій здавався підозрілим.
Провина оселилася в мені без дозволу. Вона приходила щоранку й сідала поруч, переконуючи, що я щось зробила не так. Не так подивилась. Не так сказала. Не так мовчала. Я розуміла, що це неправда, але розум не мав влади над відчуттям. Морально я ходила колами, щоразу повертаючись у ту саму точку — самозвинувачення.
Я втратила прості орієнтири. Те, що раніше було очевидним, стало туманним. Добре і погано змішалися. Я не знала, маю право на злість чи повинна бути «сильною». Чи маю право на слабкість. Чи маю право взагалі щось відчувати. У голові звучали чужі голоси — суспільні, очікувані, нав’язані. Вони говорили, як треба. Я не чула, як хочу.
Мене лякала власна байдужість. Вона приходила хвилями: сьогодні я плачу, завтра — нічого. Порожнеча була гіршою за сльози. Вона стирала сенси, робила дні однаковими. Я могла дивитися на людей і не відчувати нічого — ні тепла, ні відрази. Лише дистанцію. Моральна втома, від якої не рятує сон.
Я почала сумніватися в собі як у людині. У своїх цінностях, межах, принципах. Мені здавалося, що зі мною щось зламалося назавжди, що я стала «неправильною версією» себе. Я порівнювала себе з минулою — тією, що сміялася легко, довіряла швидко. І злилася. На неї. На себе. На світ.
Ночами я вела внутрішні допити. Ставила запитання без відповідей. Чому я? Чому тепер? Чи зможу знову дивитися на людей без страху? Моральний біль не мав форми, але мав вагу. Він тиснув на груди, змушував сутулитися, говорити тихіше, займати менше місця.
І все ж десь глибоко жевріла впертість. Не надія — ні. Швидше злість на поразку. Я не хотіла, щоб ця історія стала моїм єдиним визначенням. Я не знала, як повернути себе, але знала, що не хочу зникнути. Це було крихке, нестабільне відчуття, але воно тримало.
Мій моральний стан — це поле бою без переможців. Але я ще на ньому. Ще стою. Навіть якщо на колінах. І, можливо, саме це поки що достатньо.