частина перша

Частина перша
Я й не підозрювала, що проста зустріч переверне мене з ніг на голову. Що кілька слів і чийсь погляд зламають хребет моєму спокою, змусивши думати про суїцид так буденно, ніби це ще один вихід із кімнати. Я вірила в випадковості. Тепер — ні.
Того вечора я мила себе до печіння й болю. Гаряча вода різала шкіру, ніби могла зняти з мене шар за шаром усе те, що сталося. Я терла до червоних плям, до тремтіння в руках, до порожнечі в голові. Хотіла відмити бруд — не з тіла, зсередини. Але вода була безсила. Вона змивала лише піну.
Я стояла під душем і рахувала вдихи, бо так легше не кричати. Коли закінчувалися сили, я просто сповзала на холодну плитку й сиділа, обійнявши коліна, поки вода стікала по спині. Мені здавалося, що якщо просидіти так достатньо довго, я зникну. Розчинюся. Стану чимось нейтральним, без болю й пам’яті.
Та пам’ять не розчиняється.
Після я довго дивилась у дзеркало й не впізнавала себе. Обличчя було моє, а очі — ні. Вони дивилися насторожено, ніби чекали удару. Я відверталася, бо не могла витримати цього погляду. Здавалося, дзеркало знає більше, ніж я готова прийняти.
Я продовжувала мучитися. Тоді — свідомо, вперто. А може, й досі продовжую. Хто зна. Біль став звичним фоном, як шум дороги за вікном. Його помічаєш лише тоді, коли раптом стає тихо. А тиші в мені не було.
Думки приходили ночами. Вони не кричали — вони шепотіли. Спокійно, логічно, переконливо. Про те, що так буде легше. Про те, що я втомилась. Я лякалась не самих думок, а того, наскільки вони здавалися раціональними. Наскільки швидко мозок навчився виправдовувати втечу.
Зранку я вставала й робила вигляд, що все гаразд. Світ любить тих, хто тримається. А я трималась — зціпивши зуби, стискаючи кулаки, відміряючи дні. Ніхто не помічав тріщин. Або не хотів.
Це була лише зустріч. Так я казала собі спочатку. Лише вечір. Лише помилка. Але деякі «лише» залишаються з тобою назавжди. Вони ростуть усередині, пускають коріння й повільно забирають повітря.
І якщо це початок моєї історії, то він не про кохання і не про випадок. Він про момент, у який я зрозуміла: мене зламали. А далі — питання не в тому, чи боляче, а в тому, чи вистачить сил зібрати себе з уламків.