Глава 2 - Коли світ ще був теплим

Колись він був іншим. Ще до того, як зима стала домом а тиша - в‘язницею, він жив серед людей. Його кроки звучали не на снігу а на дерев‘яній підлозі, де пахло теплом, випічкою і димом від печі. У серці тоді не було темряви – тільки юна сила, надія і та безрозсудна віра, яка живе в тих хто ще не знає як це… втратити все.
Світ був - світлішим, легшим, теплішим. Він прокидався не від холоду, а від тихого голосу що кликав його по імені, ім‘я яке він давно забув, тепер втоплене у глибині болю, але тоді звучало часто…і завжди тепло.
У домі де він жив, було затишно. Вікна пропускали сонце, і навіть у зимку там ніколи не було холодно. Йому здавалося, що так буде завжди, - що цей світ не може розбитися.
Він сміявся, працював, мріяв, і поруч із ним завжди була вона, та яку він любив більше за себе. Та на захист якої, присягався серцем.
Вона була його теплом. Його домом. Його причиною прокидатися вранці. Та іноді світ тріскається там, де ніхто не очікує…
Того дня, який змінив усе, він ще не знав як близько стоїть до прірви. Він ще був собою – людиною з очима, в яких ще жила надія.
Людиною, яка вірила, що любов сильніша за темряву.
То було літо, яке здавалося нескінченним. Сонце стояло високо і довго трималося в небі, ніби не хотіло опускатися за обрій. Повітря було теплим, пахло травою, річкою і дикими яблуками. Вітер приносив із полів запах стиглого зерна, і цей аромат був для нього пахощами свободи.
Він тоді легко сміявся. А вона - ще легше.
Вони зустрічалися щодня, не за домовленістю – просто так складалося. Наче їх тягнуло один до одного невидимою ниткою. На узліссі. На березі річки. На пильній дорозі що вела до села. І завжди, коли він бачив її здалеку, серце робило зайвий удар.
Вона йшла назустріч із тим світлом в очах, якого він більше ніде не бачив.
Вони сиділи на траві, де сонце пробивалося крізь крони дерев і залишало золотаві плями на їхніх силуетах. Вона розповідала йому історії – прості, з дитинства, про мрії, які колись хотіла здійснити. А він слухав, і в її голосі чув майбутнє, якого боявся, але хотів.
Вона сміялася так, що навіть птахи замовкали, ніби слухали. А він ловив його і зберігав у серці.
Іноді вони мовчали. І ця тиша була найтеплішою в його житті.
Він торкався її руки, невпевнено ніби боявся злякати. А вона не відсмикувала – тільки посміхалася, наче говорила: ‘‘Все добре. Я тут.‘‘
Тоді світ здавася простим, а щастя досяжним, варто було лише простягнути свою руку. Завтрашній день – обіцяним, майже гарантованим.
Вони гуляли вечірніми стежками, коли сонце ховалося за пагорби і забарвлювало усе золотою міддю. Вона клала голову йому на плече, і він думав що так буде завжди. Що немає сили здатної забрати в нього її тепло.
Іноді вони йшли до річки і сиділи на старому, дерев‘яному містку, звісивши ноги у воду. Її волосся світилося у променях сонця, ніби поглинало світло дня. Її очі блищали так, що він не знав, чи це відблиск річки, чи щось інше – щось, що він мав зберегти, захистити.
Вона казала:
- Сонце завжди буде світити, - і він вірив. Бо тоді він не знав що навіть найсвітліше жарке літо, може закінчитися раптово. І що саме його кінець розіб‘є його душу настільки, що він сам обере холод.
Їхні зустрічі поступово ставали чимось більшим ніж просто випадковістю. Він почав ловити себе на тому, що прокидається раніше, щоб пройти знайомою стежкою саме тоді коли вона буде там. А дівчина приходила завжди – ні раніше, ні пізніше ніби знала його кроки на пам‘ять. Світ навколо був звичайним, але тепло було лише поряд з нею.
Вона любила ходити босоніж по зеленій траві, бігати по лугам, сміятись від поривів вітру що розвивали її волосся, він променів сонця що змушували прижмурювати очі, від його недолугих хлопчачих жартів. Її сміх неначе розмивав усі його страхи, що ховалися глибоко, у найтемніших куточках серця.
Одного разу вони знайшли стару яблуню біля річки. Дерева тієї пори уже важко схиляли гілки від ваги стиглих плодів. Вона зірвала одне яблуко, розламала навпіл і простягнула половину.
- Скуштуй. Солодке, правда?
Він усміхнувся – тоді це було легко – і кивнув:
 - Саме таке, як ти.
Дівчина відвела погляд, приховуючи посмішку, але щока стала рожевою – і він тоді зрозумів що сказав щось дуже важливе. Щось що лишилося у ній.
Дні текли і їхні руки торкалися усе частіше. Її голова усе частіше знаходила притулок на його плечі. А його серце усе важче витримувало її близкість.
Одного вечора вони сиділи на пагорбі, дивилися , як небо повільно згасає, і вона сказала:
- Знаєш… я інколи думаю що люди створені не для світу, а одне для одного.
- Я теж так думаю.
Вона повернулася до хлопця, подивилася прямо в очі – вперше так сміливо, так відкрито.
- То може ми створені один для одного?
Слова застрягли в його грудях як щось велике – світле, майже святе.
Він узяв її руку і час на мить ніби зупинився. І в середині нього – де жила стародавня інтуїція що ніколи не бреше, - щось ледь заворушилося. Наче вітер пройшов під шкірою.
Ледь помітна тінь… передчуття. Наскільки прекрасним є все зараз – і настільки легко це можна втратити.
Він не хотів цього відчувати. Не хотів псувати мить. Тому лише стиснув її пальці сильніше, ніби обіцяв, що не відпустить.
- Так… Може так воно і є.
Імлисте відчуття небезпеки минуло так швидко як і з‘явилося, бо її світла усмішка змінила всю реальність – і він знову повірив що літо буде вічним.
Літо тривало. День за днем, ніби хтось навмисно затримував сонце над цим маленьким світом, даючи їм ще кілька зайвих годин щастя. Стежки були теплими, трава - м‘якою, а річка тихо співала колискові, парі, яка часто засинала на березі притулившись один до одного.
Вони стали нерозривними. Навіть жителі села почали дивитися на них як на щось цілісне, як на пару, яку важко у‘явити окремо. Їх бачили разом скрізь: у лузі, на ярмарку, на вечірніх вузьких вулицях, коли ліхтарі освітлювали лише їхні силуети.
Вона вже не соромилася брати його під руку. А він уже не ховав погляду, що був занадто ніжним для тих хто не розуміє.
Усе було так правильно, так природно що здавалося світ, був створений лише для них і більш ні для кого.
 Але одного вечора щось змінилося.
Вони сиділи на тому самому старому містку, полощачи ноги в прохолодній воді. Сонце повільно тягнулося до горизонту, і його золотий відблиск віддзеркалювався на поверхні води. Вона гралася з його пальцями, час від часу поглядаючи на нього і усміхаючись.
І раптом її погляд змінився.
Ледь-ледь. Настільки мало , що інший би цього не помітив. Але хлопець знав її настільки добре що пропустити це було не можливо.
- Щось сталося? – тихо спитав він.
Дівчина здригнулася наче вирвана з думок.
- Ні… просто здалося…
- Що здалося?
Вона оглянула обрій. Літо була таким же спокійним як і завжди, річка так само блищала. Але в її очах світилася настороженість.
- Наче світ… затамував подих. – стишила голос,- Наче… чекає чогось.
Він обійняв її руку.
- Це просто відчуття.
- Можливо.
Але в її голосі була щось інше. Не страх і не тривога. А скоріше інстинкт – той самий, що є у тих людей, які занадто тонко відчувають зміни, ще до того як вони прийдуть.
Вона глянула на нього знову, уважно ніби бачила вперше і хотіла запам‘ятати.
- Ти ж… завжди будеш поруч. Правда?
Запитання було простим, але в ньому відчувалася тривога. 
Він нахилився ближче, і торкнувся її чола губами.
- Завжди, обіцяю.
Дівчина заплюжила очі, ніби хотіла в це вірити. Наче хотіла відігнати щось, що уже стояло на порозі.
Хвилина тиші. Легкий порив вітру. І знову тепло літа. Так воно повернуло їм спокій. Але десь глибоко – дуже глибоко – вони обидва знали:
Сонце не світить вічно.
Наступні дні були такими ж теплими як і попередні, але хлопець почав помічати: тіні ставали довшими, вітер приносив чужі запахи, а в селі люди усе більше говорили пошепки.
Наче світ хотів змінитися, але ще не наважився.
Вона сиділа поруч із ним на траві і плела віночок із ромашок. Її пальці рухалися легко, вона іноді сміялася, іноді жартувала. Але кожного разу, коли думала, що він не бачить, її погляд ставав далеким.
Він відчував як між їхнім теплом і зовнішнім світом з‘явилася тонка, майже невидима межа.
 - Ти знову задумалася? – тихо спитав він.
Дівчина підняла до нього свій погляд і ледь усміхнулася, так як усміхаються ті хто хоче заспокоїти інших, а не себе.
- Все добре. Просто… прислухаюся.
- До чого?
- До світу. – вона звела очі до неба, де пливли легкі літні хмаринки. – Це дивно, але… навіть тиша, іноді звучить інакше.
Він підсунувся ближче, взяв її за руку.
- Ти лякаєш мене.
- Не хочу лякати. – вона стиха засміялася, але сміх був коротким невпевненим. – Можливо це просто літо закінчується.
Але літо не мало закінчуватися. Сонце пекло так само яскраво, трава зеленіла, а річка продовжувала свій невпинний рух.
Все було таким, як і завжди.
Лише Дівчина не була такою безтурботною.
Того вечора коли вони поверталися стежкою до села, він раптом відчув, як вона зупинилася. Її рука здригнулася в його долоні.
- Що сталося? – тривожно прошепотів хлопець.
Вона вдивлялася в ліс. В темні смуги дерев що коливалися на вітрі ледь помітно.
- Здалося… що хтось стежить.
Його тіло напружилося, інстинкт який він не міг пояснити теж відгукнувся.
Ліс виглядав як завжди. Але у тіні… щось глибоке… ворухнулося…
Він обійняв її за плечі.
- Просто лисиця або олень.
- Може. – сказала вона, але він чув по її голосу, вона не вірила.
Вони продовжили шлях, але від тоді він кожен раз оглядався на ліс.
І кожного разу йому здавалося, що хтось або щось – справді дивиться.
Занадто пильно, і занадто тихо.
Літо ще тривало, але в самому його серці вже з‘являвся холод. Поки що маленький, немов подих на склі.
Але цей холод стане тим, що одного дня перетворить його на вовка.
Того вечора повітря було надзвичайно тихим. Тиша стояла густою, майже матеріальна, ніби сама ніч прислухалася до власного шепоту. Сонце давно сховалося, але земля ще зберігала його тепло.
Вони сиділи на тому самому старому містку, що стало для них улюбленим місцем де їх ніхто не бачив. Річка ледь колихалася, відбиваючи зорі, але сьогодні навіть вода здавалася спокійнішою ніби боялася потривожити нічну тишу.
Вона сиділа поруч, ноги занурені у воду, волосся спадало на плечі, а погляд був спрямований не на нього - а в далечінь. Туди де ліс виглядав ізза горизонту і здається, був темніший ніж зазвичай.
- Ти знову про щось задумалась? – тихо спитав він
Вона не відразу відповіла. Тільки зітхнула – коротко, але так, ніби щось важке лягло на її серце.
- Сон приснився.
- Який?
Вона на мить заплюжила очі.
- Я стояла у полі. Літо було таке ж сонячне як і тепер, але усе довкола було мертвим, безбарвним, сухим і було холодно неначе зимою, я замерзала…
- Не бійся, це лише поганий сон
- Можливо… але він не відчувався як сон. – вона знову подивилася у темний ліс. – було відчуття ніби усе довкола чекає. На щось страшне… Щось темне…
Він торкнувся її плеча, намагаючись заспокоїти.
- Сни не завжди мають значення.
- Але інколи мають. – сказала вона. І в її голосі була дивна впевненість.
Мить тиші.
- Ти мене не залишиш?- спитала вона раптом.
 Хлопець навіть не дав собі часу подумати
- Ніколи.
Вона повернула голову до нього, погладила по щоці своїми трепетними пальцями. У цьому жесті було все: довіра, ніжність, прохання… і щось іще що важко було розпізнати – тінь прощання.
- Добре. – прошепотіла вона. – тоді я не боюся.
Річка тихо плеснула об місток, ніби підтверджуючи ці слова. Але він помітив як на її шкірі з‘явилася ледь чутна прохолода – таке буває коли щось незриме і темне торкається людини вперше.
Він обійняв її, пригорнув до себе, змушуючи її сміх повернутися хоча б на хвилину. І це вдалося – вона засміялася, ніжно спокійно, як завжди.
Та десь у густій темряві лісу щось відповіло на її сміх настільки холодно що хлопець відчув як той біжить по його хребту. Він не міг це пояснити, та й не хотів.
Вони повернулися додому разом, але він не перестав оглядатися.
Літо ще тривало, але світ навколо уже почав змінюватися, холод вічної зими уже ховався у хащах лісу і чекав свого часу.
Той день почався як усі інші. Сонце знову піднялося над полями, обіцяючи ще один спекотний день. Птахи співали свої дзвінкі пісні, річка блищала на променях… а він ішов знайомою стежкою до місця, де вона завжди його чекала.
Він ніс у руках, щось смішне, дурне – кілька польових ромашок, які знайшов біля дороги. Вона любила такі дрібниці. Казала, що в них більше щирості, ніж в золотих прикрасах.
На обличчі посмішка. Йому здавалося, що сьогодні вона буде особливо радісною. Але коли підійшов ближче - її не було.
Стежка біля річки була порожньою. Трава не прим‘ята. Місток тихий. Ніби вона просто не існувала в цьому світі.
Спершу він подумав що прийшов занадто рано. Сів на старий пень. Чекав доки вона прийде щоб разом зайняти місток і опустити ноги у прохолодну воду.
Сонце піднялося ще вище, а вона усе не приходила. Повітря стало важким і гарячим.
Він чекав.
А потім тиша… почала змінюватись. Не так як у попередні дні – це було набагато гірше. Тиша стала неправильною.
Хлопець підвівся, відчувши, як щось стискає груди – не думка і не страх… а впізнання. Той самий холод, який він відчував у її снах, у її погляді на нічний ліс.
Він пішов стежкою далі, покликаючи:
- Гей, ти тут?
Та простір відповів йому порожнечею.
Тоді він побіг. Через кущі, високу траву, поле. Ноги боліли, але він не зупинявся – щось тягло його в перед, щось дуже сильне, чорне як сажа.
І коли він запиханий прибіг до узлісся, час зупинився в одному болючому, тягучому моменті.
Вона лежала на землі.
Серед квітів, серед трав, літа що заливалося золотом сонця.
Очі заплющені.
Волосся розсипалося по траві.
Руки складені так ніби вона просто заснула, але не дихала. Не чутно було ні подиху, ні биття серця…
Світ раптом перестав бути теплим.
- Гей… вставай…! – голос зламався.
Він опустився на коліна, торкнувся її плеча, холодного, чужого. Наче сонце більше не могло дістати її своїм теплом. Наче світлу заборонили торкатися її шкіри.
- Не смій… не смій… - його пальці тремтіли. – це жарт…так? Скажи що це просто жарт…
Але дівчина мовчала.
- Прошу… Будь-ласка… вставай…
Торкнувшись її щоки і відчувши крижаний холод він усе зрозумів.
І в ту саму мить… щось, з тихим, приглушеним звуком, у ньому зламалося.
Мрії, які вони плели разом – розсипалися.
Літо – згасло.
Віра - провалилася в порожнечу. 
Він обійняв її, притиснув до себе, ніби міг повернути тепло силою свої рук, але вона залишалася холодною. Нерухомою і тихою.
І тоді - коли біль утрати став більшим за усе що він знав… з лісу повіяло морозним холодом.
Він сидів поруч з нерухомим тілом і тримав її крижану долоню як останнє, що нагадувало йому про тепло. Сонце уже хилилося до вечора, але він цього не помічав. День згасав, як догораючий ліхтар на вулиці, де вони удвох, любили ходити. Тепло сонячного дня уже відступало, а він усе не рухався, не говорив, не дихав правильно.
Сльози висохли ще до того, як він зрозумів що вони узагалі були.
Світ навколо змінився, назавжди. Став пласким, порожнім, неживим. Літо, що ще вранці сміялося теплом, тепер висіло над ним чужим, мертвим шатром.
Він нахилився над нею востаннє, провів пальцями по її волоссю – і щось у його серці, що тримало його до останнього, остаточно обірвалося.
Він підвівся. Навіть не розуміючи як. Ведений не силою, а болем що став могутнішим за його тіло.
Він побіг.
Босі ноги били по землі, трави різали шкіру, гілки дряпали руки і обличчя, але не зупиняли. Він не бачив дороги. Не чув нічого. Не думав.
Він просто тікав. Від втрати. Від її тіла на землі. Від тиші що вже почала кричати.
Ліс зустрів його темрявою. Літня ніч упала різко ніби хтось її загасив, не видимою рукою.
Він зупинився десь між деревами, сперся руками об стовбур, важко дихаючи. Дихання було хриплим, нерівним, розбитим – наче серце, що втратило свої останні шматки.
- Чому..? – слово вирвалося із його грудей самотнім спазмом.
- Чому… саме вона…? - йому ніхто не відповів.
Тиша нічного літнього лісу стала нестерпною. Людське в ньому кричало, рвалося назовні, просило світ повернути те, що не повертається.
І саме тоді біль почав змінювати його.
Спочатку - як спазм у серці. Гострий, різкий, пронизуючи усе тіло.
Потім - як жар у жилах. Наче кров закипала, перетворюючись на розпечений метал.
Він упан на коліна, пальці судомно врізалися в землю. Шкіра на руках стала гарячою, неначе обпаленою зсередини. По хребту пробігла хвиля болю, така сильна, що тіло вигнулося дугою.
- Ні… ні… ні…- губи розривалися на нитки голосу, – не хочу… .
Але тіло його більше не слухало.
Кістки тріщали мов сухі гілки. Хребет скоротився, перетворюючись на вигнуту лінію, що не могла належати людині. Пальці подовжились, а потім різко скоротились, нігті проросли в гострі загнуті кігті. Шкіра лопалася, випускаючи темні клапті шерсті, які виростали, мов тіні.
Він закричав – але це вже не був людський крик. Це був хриплий, дикий звук, ближчий до гарчання ніж до слова.
Обличчя змінилося. Щелепи видовжилися. Зуби загострилися. Очі вкрилися жовтим полум‘ям. Шкіра заросла густою чорною шерстю.
Остання людська думка пройшла крізь його свідомість:
- Якщо я так не відчуватиму – тоді я згоден.
І тоді перша справжня рана розірвала його бік. Із середини – там де його серце ще намагалося втримати людське ще мить. Воно тріснуло на дві половини – одна залишилася людською, інша стала звіром.
Коли вовчі лапи вдарили в пухкий білий сніг, світ навколо змінився. Колись теплі літні потоки перетворилися на ріжучі пориви крижаного вітру, а сонячне небо затягнулося сірими хмарами. Трава же зелена під ним, вкрилася кригою. Літо зникло. Навколо лежав лише, сніг.
Він підняв голову – тепер вовчу, важку, дихаючу холодом – і дивився на ніч, яка в одну секунду стала зимою.
Сніжинки падали на його морду. Кров парувала у морозному повітрі. 
 І тоді… .
 Він завив…
Виття піднялося з глибини його грудей, з того місця, де колись було поки що живе людське серце.
Це був крик болю, самотності, відчаю, туги за втраченим і голос народження, нового створіння.
Ліс відповів йому луною, і він був єдиний хто зробив це.
Коли перші краплини крові впали у сніг, минуле стерлося ніби його і не існувало. 
Своїм риком, звір прорізав темряву, заявляючи про себе.
Він більше не людина, він…
Поранений вовк.