Порада

Вечір, поїзд, купе. Вони сидять навпроти за невеличким столиком. Перша – юне дівча років сімнадцяти. Відкрите обличчя, цікавий погляд, дві смішні русяві кіски з довгими хвилястими хвостиками, джинси, легка футболка та кросівки. Друга – дама років сорока п’яти. Стильна коротка зачіска, акуратний макіяж, оцінюючий критичний погляд, зручний якісний спортивний костюм.

Дівча п’є принесений провідницею чай, зігріваючи руки після березневого холоду вулиці, дама - каву в фірмовому стаканчику з кришкою. За вікном мелькають дощові пейзажі, рівномірно стукотять колеса потяга по рельсах, налаштовуючи на роздуми і неповторний ритм подорожі. Нагадуючи, що все наше життя, то по суті дорога, а ми лише пасажири. Отримуючи білета ми вважаємо, що вивчивши розклад руху і назви станцій, цілком підготовлені до подорожі, та життя завжди вносить свої корективи, вписуючи сервіс і кінцеву станцію на власний розсуд.

Дама, ставлячи каву на столик, уважно розглядає свою сусідку по купе і її губи трохи вигинаються в ледь помітній посмішці.

- Що? – безпосередньо питає дівча, помітивши цей погляд.

- Таке відкрите наївне дівча… Такі ще існують?

- Хм. А отже ви в нас ґрунтовно навчені життям? – хитро, проте по-доброму посміхається сусідка по купе. І чомусь ця простота, прямота, наївність не дратують, а веселять.

-Ні, я не навчена життям,- фиркнула дама,- я скоріше просто не раз ним бита по фейсу, і нерідко за добрі наміри.

- Як так? – здивовано округлює очі дівча, явно налаштоване послухати. І не зі зверхністю самовпевненої молоді, а з цікавістю. Не часто таке зустрінеш.

- Якось так….- роздумливо говорить дама і переводить погляд на вікно, по якому біжать краплі холодного весняного дощу. - Я далеко не одразу зрозуміла, що добрі справи потрібно робити з розумом… Ретельно обдумуючи результат. 

- Добрі справи і розрахунок? – Дівчина явно спантеличена. Вона схилила голову набік намагаючись зрозуміти думку. - Як взагалі можна добрі справи прораховувати? А як же душа?

- Душа… Так, душа звичайно теж присутня. Куди ж її подінеш…- посміхається сумно жінка, згадуючи як колись самій здавалось, що розрахунок, то доля егоїстичних сволот. - Проте, якщо зробиш широкий жест лише від душі, то потім зазвичай клопоту не оберешся.

- Чому? – чай забутий, юність уважно дивиться в очі, намагаючись зрозуміти. Мовчки вимагаючи пояснення.

- Наприклад тому, що дуже мало людей вміють бути вдячними, а жест «від душі» зазвичай передбачає вдячність. Ні, не якусь конкретну, але, наприклад, гарне відношення обдарованого.

- Звичайно. – серйозно киває головою дівчинка. - Але що в цьому поганого?

- Що поганого? – Хм, на перший погляд, в теорії, нічого…- жінка провела поглядом краплю, що бігла по склу, лишаючи мокру звивисту доріжку. - Але життя, то не теорія… ,- жінка тряхнула головою і ,примруживши очі, вдавано весело посміхнулась.

-Візьмемо окрему ситуацію. Припустимо, от була в мене квартира – дарунок бабусі. Я жила не в ній, а в приватному будинку з чоловіком і батьками. Непогано жила, тож квартира мені була в принципі не особливо потрібна. А моя сестра в цей час маялась з чоловіком та його батьками в маленькій хрущовці, воювала з свекрухою, періодично її з дітьми виставляли на вулицю. От я й подарувала їй квартиру. Добрий вчинок?

- Звичайно!

- Добрий, проте дурний. – друга дощова крапля наздогнала першу, прискоривши її рух.

- Але ж…

- Так, сестрі добре. Вона була дуже рада, влаштувала своє життя. Пожила там трохи, зробила ремонт, потім продала квартиру і купила будинок. У неї все чудово. Але минув час і у мене почались проблеми в родині. Вже мені потрібно шукати окреме жило. Я до сестри – допоможи. А їй і відмовити наче негарно і допомагати, без шкоди власним інтересам, не виходить. Будинок вже свій рідний, зайвих грошей нема. А в кого вони бувають при наявності двох дітей? І мені наче щось винна. І що маємо?

- Що?

- Сестра зі мною свариться і перестає спілкуватись. Свідомо чи ні, але їй так простіше. Я для всіх погана, таке собі незручне безхатько. Ось тобі підсумок вчинку від душі.

- Але ж ви в цьому не винні…- Дівчина активно мотає головою, явно не згодна, збираючись привести доводи про погану поведінку невдячної сестри. Наївна. Жінка зупиняє її жестом.

- Винна.

- В чому? – чисте нерозуміння викликає посмішку.

- А мене ніхто не тягнув на аркані дарувати квартиру. Я сама. Сама не подумала, що життя перемінне, що іншого житла особисто в мене немає. Сама не прорахувала наперед, що сестра не зможе віддячити рівноцінно. Не з її талантами. Не подумала, що «довіку вдячним» ніхто не любить бути.

- Але ж їй треба була допомога!

- Так. Та була б я розумніша, дала б сестрі грошей в борг. Це - чіткі і більш конкретні, прості обов’язки. Чи просто б дозволила жити на квартирі, доки вона не знайде собі житло, не накопить на власну квартиру. Вона ж збирала. Якби я так вчинила, то звичайно не була б «доброю чарівницею» в її очах, але у людини був би стимул влаштовуватись в житті своїми силами. А я б мала право і можливість принаймі повернутись у свою квартиру. А так… Ні житла, ні люблячої сестри.