27.

Я побігла. Забувши про підбори, про вишукану атмосферу готелю та банальну пристойність. Розштовхала ошелешених науковців і вискочила на подвір'я. Серце гатило в грудях як божевільне, а легеням бракувало повітря. Але то вже був не страх. То було чисте, нестримне щастя.

Тео саме перевалився через огорожу й важко приземлився на ноги. За парканом роми голосно підтримували його вигуками й плесканням у долоні. Здається, він таки зміг стати членом їхньої громади… Навіть не знаю, радіти цьому чи плакати.

Ми зупинилися за два кроки один від одного. І раптом усе довкола затихло, а слова застрягли десь у горлі. Ми завмерли, не знаючи, як здолати цю раптову, ніякову паузу.

— Полю, я… — почав Тео й замовкнув.

— Взагалі-то.. — одночасно з ним випалила я й теж замовкла.

Я глибоко ковтнула повітря й запитала про те, що боліло мені найбільше:

— Чому ти не відповідав?! Я чекала бодай на якесь повідомлення! Переживала за тебе.

Тео ніяково усміхнувся, почухав потилицю й кивнув убік дітлахів:

— Та я б із радістю… Але мій телефон тепер належить он тому шпендику.

За огорожею малий ромський хлопчик із гордим виглядом крутив у руках його смартфон.

— Обміняв його, аби барон погодився все ж таки довезти мене сюди, — знизав плечима Тео. — Вночі я повернувся у номер, сподіваючись застати тебе, але ти вже пішла. Тоді я побачив твою сумку та зазирнув у неї. А там всяке наукове барахло. Ну я й подумав, що тобі це потрібне… Поштою йшло б два-три дні, тому я вирішив, що з табором доберуся швидше. Спитав у Каміли адресу, й поїхав.

Він важко зітхнув, але в очах спалахнули знайомі бісики:

— Ох, то була пекельна дорога! Бусик тричі закипав під Уманню, ми охолоджували радіатор водою з річки, а на в'їзді в Одесу нас зупинила поліція, і бабуся Рада вирішила проворожити патрульним прямо з вікна! Але… ми встигли.

Я дивилася на нього — змученого, втомленого, але з фірмовою неймовірно щирою посмішкою — і відчувала, як усередині росте невимовне захоплення. Він зробив усе це заради мене.

— Дякую… — прошепотіла я, стискаючи в руках заповітну сумку. — Ти врятував мене від краху.

— Та нема за що. 

Раптом біля дверей готелю з'явився Артур. Його обличчя було темнішим за хмару, а погляд не віщував нічого доброго.

— Чорт, мені треба виступати. Зачекай на мене! Прошу, не йди нікуди! — благально мовила я, повертаючись до входу. — Зачекаєш?

Тео широко розвів руками й іронічно хмикнув:

— Та куди ж я піду? У мене ні грошей, ні телефона... Я чекатиму тут.

— Добре! Ще раз дякую!

Я прожогом забігла до залу, на ходу витягаючи із сумки флешку з презентацією.

За хвилину оголосили моє ім'я:

— До доповіді запрошується студентка Харківського національного університету імені Н. В. Каразіна! Солод Поліна, будь ласка. 

Я вийшла на сцену, стала за трибуну. У залі запанувала тиша. На мене дивилися десятки очей, серед яких виділявся суворий, оцінювальний погляд Артура. Я набрала повні легені повітря, увімкнула перший слайд… і мимоволі ковзнула очима до вікна.

Там, надворі, під палючим одеським сонцем, на лавці сидів Тео. Попри втому, спеку й повну невідомість, він чекав на мене.

Я повільно видихнула. Усі страхи, паніка й тривожні думки нарешті стихли. У душі запанувала гармонія. Нарешті все стало на свої місця. Я усміхнулася, впевнено й вільно, а потім почала говорити.

То була одна з найкращих доповідей у моєму житті. Голос лунав чітко, аргументи шикувалися в ідеальний ланцюжок, а на запитання професорів я відповідала легко й із задоволенням. Коли я закінчила, зал вибухнув аплодисментами. Навіть Артур, вважаючи мій успіх своїм досягненням, стримано плескав у долоні.

Спустившись у зал, я пішла вздовж рядів. Артур поспіхом підсунувся, звільняючи місце поруч із собою й натягуючи вітальну посмішку. Але я навіть не сповільнила крок. Я пройшла повз нього і попрямувала прямо до виходу.

Спека стояла страшенна. Тео ховався у тіні паркану й обмахувався власною футболкою, намагаючись хоч трохи охолодитися. Почувши мої кроки, він підвівся й засунув руки в кишені:

— Ну що? Як виступила? 

— Все добре! Завдяки тобі.

— Поліно, слухай, щодо тієї нашої розмови… 

— Замовкни, — м’яко перебила його я, роблячи крок упритул. 

— Гаразд.

— Я стільки часу вважала тебе дитиною, Тео… — я дивилася прямо в його очі і бачила у них себе. — А насправді примхливою, дурною дитиною виявилася я сама. А ти… ти справжній чоловік. Саме такий, якого я завжди мріяла бачити поруч.

Тео збентежено усміхнувся, збираючись видати черговий жарт:

— Вау, здається, ти перегрілася. У вас там що кондиціонери не працюють?

Я не дала йому договорити. Охопила долонями його гарячі щоки й притягла до себе, міцно цілуючи в губи.

Тео на мить застиг від несподіванки, а потім тихо зітхнув, обняв мене за талію та впевнено відповів на поцілунок, пригортаючи ще ближче. Навколо вирувала галаслива Одеса, десь у залі тривали наукові дискусії, але для нас обох це більше не мало жодного значення.

— А знаєш, що? — запитав він, відірвавшись від мене. — Ми досі запрошені на ромське весілля. Підемо?

— Звісно!

❤ ❤ ❤ 

Ми так часто шукаємо свій ідеал десь далеко — у вигаданих образах, завищених очікуваннях і бездоганних картинках, не помічаючи, що справжнє кохання вже давно поруч. Воно може бути непомітним і маскуватися під інші почуття, проте ладне перевернути весь світ. Кохання не боїться застрягнути в невідомому селі, віддати останні гроші за квиток чи обміняти телефон на місце у ромському бусику. Любов — це не гучні статуси чи красиві слова. Це людина, яка бачить усі твої хиби, але все одно обирає бути поруч. І якщо у вашому житті є той, хто ладен пройти крізь будь-який шторм, аби просто підтримати вас… будь ласка, не чекайте особливого моменту. Обійміть його просто зараз.