26.

Я не зімкнула очей ні на хвилину. Всю ніч сиділа у ліжку та намагалася склепати нову презентацію. Мені страшенно хотілося довести Артуру, що я — не просто інструмент для його амбіцій. Що я чогось варта й без його “благословіння”. Проте щойно я заплющувала очі, аби перепочити хоч п'ять хвилин, думки неминуче скочувалися до гіркого розчарування.

Боже, яка ж я була сліпа! Як я могла місяцями підносити цього чоловіка на п'єдестал? Вважати його вишуканим, ідеальним, майже недосяжним генієм? Відповідь виявилася простою й болючою: мені банально не було з чим порівнювати. У моєму ідеалізованому, вигаданому світі Артур здавався принцом. А насправді він виявився звичайним егоїстом з манією величі.

А тепер порівняння з'явилося.

У моїх думках знову і знову виринав Тео. Хлопець, який завжди був поруч — тихо, непомітно, віддано. Який роками був готовий підставити плече і не просив нічого натомість. Якому справді можна було довіряти.

Я ще раз протерла очі… і усвідомила, що настав ранок. Здається, я заснула, і навіть не помітила! Чорт забирай, презентація сира і недопрацьована. Я сонна, а у голові повний вакуум.

Змусила себе спуститися в ресторан, аби поснідати й перехопити кави. Там було людно, пахло свіжою випічкою, міцним еспресо та шлейфом парфумів від гостей. Я, наче бандит у розшуку, озиралася довкола, намагаючись не перетнутися поглядом із Артуром або, що ще гірше, не опинитися з ним сам на сам біля кавової машини. На щастя, він був зайнятий іншими справами.

Конференц-зал готелю, розташований на першому поверсі, швидко наповнювався людьми. Тут панувала атмосфера сухої академічної суворості: поважні професори в темних костюмах стримано тиснули один одному руки, закордонні гості сперечалися англійською біля стендів з матеріалами досліджень, а дівчата-організаторки за стійною реєстрації роздавали бейджі та програми заходу.

Я ходила залами, наче у сні. Мій шлунок стискався від крижаного жаху та грозився повернути булочку, яку я з’їла на сніданок. Я відвідувала доповіді викладачів іменитих вишів, намагалася робити нотатки, але не могла зосередитися ні на слові. Все здавалося суцільним шумом. Страх ганебного провалу накочував хвилями: здається, вперше за п’ять років навчання в університеті, я була неготова до виступу. 

Коли оголосили сорокахвилинну перерву перед початком студентської секції, я відчула, що мені бракує повітря. Моя доповідь мала бути першою!

Помітивши бар з напоями, я попрямувала до нього. На кришталевій таці красиво пінилися високі келихи із золотавою рідиною й бульбашками.

“Шампанське... — подумала я, і в голові промайнула відчайдушна думка. — Вип'ю пару келихів. Просто для хоробрості. Щоб трохи розслабитися”.

Я схопила келих, зробила великий ковток... і мало не виплюнула його назад.

То був солодкий, бісів дюшесовий лимонад. Навіть тут не пощастило!

Розчарування накрило мене з головою. Я безсило опустила келих на стіл і схопилася за голову. Все. Це кінець. Я вийду на сцену, стану за трибуну, забуду всі слова і почну затинатися. Артур напише мені ганебну характеристику, і я назавжди залишуся посміховиськом кафедри. Цей день закінчиться абсолютним позориськом. Дідько, краще б я сюди взагалі не їхала!

Аж раптом мою увагу привернула дика, абсолютно неакадемічна метушня. Залунали гучні вигуки, тупіт багатьох ніг і раптовий бас охоронця:

— Ей, куди! Сюди не можна! Це закритий захід! У вас немає перепусток!

Науковці здивовано потягнулися до великих панорамних вікон, що виходили на внутрішнє подвір'я. Я й собі вирішила подивитися, що там відбувається. А раптом, на нас напали грабіжники-терористи? О, було б дуже вчасно — тоді б мені не довелося виступати.

Подивилася на двір... і в мене відібрало мову.

Біля кованих воріт, прориваючись крізь опір двох переляканих охоронців, наступала строката, галаслива й неймовірно яскрава юрма ромів. Жінки в барвистих спідницях плескали в долоні, дітлахи верещали, а попереду цієї неймовірної делегації, з моєю сумкою через плече штурмував огорожу ... Тео. Розпатланий, загорілий, спітнілий від утоми й рішучості, він роззирався навколо, шукаючи мене очима.