25.

Співрозмовниця Артура — молода, вродлива аспірантка — слухала його з неприхованим захватом, злегка торкаючись його ліктя під час сміху. Пересиливши заціпеніння, я повільно поплелася до них. Серцебиття пришвидшилося, але то був уже не солодкий трепет закоханості, а якась чужорідна, тривожна напруга.

— Артуре… — тихо мовила я, зупинившись за два кроки.

Він рвучко повернувся. На його обличчі на мить промайнула легка тінь роздратування й збентеження, але він миттєво повернув собі звичну витончену маску.

— О, Поліно… доброго дня, — його голос звучав стримано й сухо. — Ви лише щойно приїхали? 

Він навіть не намагався вдати привітність. Натомість кинув швидкий погляд на свою супутницю й промовив із легкою зверхністю:

— Вікторіє, це Поліна, моя студентка. Вона завтра виступатиме в секції молодих науковців. Поліно, це Вікторія Олегівна, наша новенька доцентка кафедри культурології.

Вікторія ковзнула по мені зневажливим поглядом — від мого розпатланого після дороги волосся до запилених кедів — і ледь помітно всміхнулася куточками губ.

— Що ж, Артуре, не заважатиму тобі опікуватися студентами, — м’яко мовила вона, знову торкнувшись його плеча. — Зустрінемося на вечері?

— Неодмінно, — він посміхнувся і лише після того, як дівчина відійшла, знову повернувся до мене. — Поліно, я радий тебе бачити. Реєструйся на рецепції і відпочинь з дороги. 

Він навіть не запитав, як я доїхала. Ні слова про те, чому я затрималася. Хоча він знав, що я мала приїхати значно раніше!

Заселившись у номер, я прийняла гарячий душ, змиваючи з себе увесь бруд плацкарту. Намагалася змити й роздратування, але не виходило — воно в’їлося значно глибше. Відкривши валізу, щоб дістати чистий одяг, я раптом застигла: серед моїх речей лежала сіра футболка Тео. Здається, я в гарячці випадково захопила і її. Серце знову болісно стиснулося. Я схопила телефон та перевірила чи не писав він. Порожньо. Безсило зітхнувши, я сховала телефон у кишеню. Потім знову подивилася на його футболку… і одягнула її. 

О п'ятій вечора мені довелося висунути носа з номера, бо страшенно хотілося їсти. Тим паче харчування було оплачене організаторами, а я і так втратила забагато грошей, щоб нехтувати можливістю хоч щось отримати безкоштовно.

— Поліно!

Артур вигулькнув із-за повороту коридору. Його піджак був розстебнутий, краватка злегка ослаблена, а на обличчі грала та сама чарівна, напівприхована посмішка, від якої в мене ще місяць тому перехоплювало подих.

— А я якраз згадував про тебе, — мовив він, підходячи дивовижно близько. Від чого я могла вловити аромат його парфумів… і рому. — Куди прямуєш? Я можу скласти тобі компанію.

Він говорив злегка пониженим, оксамитовим голосом. Знову з'явилися ті самі натяки, гра слів, тонкий флірт, за яким я так скучила. Але зараз... зараз це викликало в мене дивний неприємний осад.

— Йду на вечерю, — холодно відповіла я.

— О, чудово! Я б теж не відмовився перекусити, — він поклав руку мені на лопатки. — До речі, про справу. Мені треба переглянути твою презентацію та текст доповіді перед завтрашнім виступом. 

Усередині все стиснулося.

— Артуре Володимировичу... розумієте, сталася прикра річ, — я ковтнула повітря. — Я загубила сумку. А в ній залишилися і флешка з презентацією, і роздрукований текст, і нотатки...

На обличчі Артура миттєво згасла вся грайливість. Посмішка зникла, а брова болісно смикнулася.

— Що?! — його голос втратив оксамитові тони й став різким, майже шиплячим. — Ти жартуєш? Як можна було загубити матеріали?! Навіщо ти взагалі сюди приїхала, якщо не готова до виступу?

Він зробив крок назад, роздратовано пройшовшись коридором. І в його очах я чітко прочитала не страх за мене, не хвилювання через мій можливий провал, а голий, егоїстичний переляк за власну репутацію.

— Я — твій науковий керівник! — прошепотів він. — Якщо ти завтра вийдеш на трибуну й почнеш бекати-мекати без презентації, що про мене скаже професура?! Що я взяв із собою нездару?! Ти зганьбиш не тільки себе, а й мене. Відмінниця називається!

Ці слова боляче вдарили по самолюбству, але водночас остаточно зняли з моїх очей рожеві окуляри. Для нього я була лише інструментом. Додатковим балом у його успішній кар'єрі.

Артур зробив глибокий вдих, заплющив очі й силою змусив себе заспокоїтися. На обличчя повільно повернулася вимушена, солодкувата посмішка. Він знову зробив крок до мене, зменшуючи дистанцію.

— Гаразд... спокійно, — мовив м'яко, провівши долонею по моєму плечі. Його пальці затрималися трохи довше, ніж дозволяла етика. — Паніка нам не допоможе. Знаєш що, Поліно? Мій номер поряд з твоїм. Там тихо, є міні-бар і чудовий вид на море... Ходімо до мене. Вип’ємо по коктейлю, розслабимося, а потім подумаємо, що можна зробити. Можливо, я допоможу тобі зробити нову презентацію.

Він натякав абсолютно прозоро. Його погляд, тональність, цей тонкий заклик прийти в номер увечері… Ще тиждень тому від цієї пропозиції в мене б закрутилася голова. Я б сприйняла це за здійснення найзаповітнішої мрії, за прорив у стосунках, про який можна тільки мріяти.

Але зараз... зараз це викликало тільки огиду. Мені стало гидко від його награної зверхності, від того, як він спочатку насварив мене, а тепер вирішив винагородити своєю увагою, розраховуючи, що дурненька студентка розтане від одного його погляду. Він просто хотів скористатися мною. Як і попереджав Тео.

— Ні, дякую, — чітко й голосно промовила я, ступивши крок назад і змусивши його руку впасти з мого плеча.

Він кліпнув очима, здивований такою реакцією:

— Поліно, ти не розумієш, від чого відмовляєшся...

— Я все чудово розумію, не маленька, — перебила я його, дивлячись прямо в очі. — Я пам'ятаю свій текст напам'ять. А презентацію накидаю сама… на телефоні. До побачення.

Не чекаючи на його відповідь, я розвернулася й швидким кроком попрямувала геть по коридору, відчуваючи, як під ногами хрускотять уламки мого захоплення цим чоловіком.