24.

Чотирнадцять годин у плацкарті — більш ніж достатній термін, аби навести бодай відносний лад у хаосі своїх думок. Доки поїзд ритмічно монотонно відраховував кілометри на південь, я ухвалила для себе залізне рішення: жодної паніки. Стосунки з Тео, мої власні суперечливі почуття й провину я розкладу по поличках пізніше, коли повернуся до Харкова. Зараз на першому місці — конференція, заради якої я вирушила у подорож і терпіла стільки незручностей. А, ну й Артур… точно.

Аби остаточно налаштуватися на діловий лад, я купила у провідниці склянку солодкого чаю в підстаканнику та вирішила ще раз перечитати тези своєї доповіді. Репетицій ніколи не буває забагато. Я потягнулася до верхньої полиці, де лежала валіза... і раптом застигла.

У мене по шкірі пробігли мурахи. Серце зробило важкий, болісний кульбіт і зупинилося десь у горлі.

Сумка. Шкіряна, компактна шопер-сумка, яку я збирала з педантичністю перфекціоністки. У тій сумці було все: флешка з презентацією, роздрукована доповідь, блокнот із тезами та найважливішими нотатками, прасований офіційний костюм, який я берегла суто для трибуни, і... перепустка учасника конференції. Я... забула її. На нервах, у сльозах, вибігаючи з номера на Світязі, я вискочила, вхопивши лише валізу.

— Боже мій, ні-ні-ні... — прошепотіла я, гарячково перериваючи речі у валізі, хоча чудово розуміла, що це марно.

Я безсило опустилася на полицю, стиснувши скроні пальцями. Це був катастрофічний провал. Проте за останні дні мій тривожний мозок, здається, здобув імунітет до форс-мажорів. Я зробила глибокий вдих. Так, спокійно. Як би у цій ситуації повівся Тео? Напевно, створив би навколо цієї ще сотню менших проблем… Гаразд, він поганий приклад.

Що можу зробити я? Перепустку спробую відновити в оргкомітеті за паспортом. Текст доповіді я пам'ятаю майже напам'ять — не дарма зубрила його тижнями. Одяг? У валізі є біла футболка і спідниця. Це, звісно, не надто офіційний лук, але якщо додати зібране волосся та суворий вираз обличчя — зійде за стриману елегантність. Я щось вигадаю.

Хм… цікаво, а де зараз Тео?

Він більше не дзвонив і не писав. Відтоді, як я проігнорувала його останні повідомлення, екран мого смартфона перманентно мовчав. І ця тиша тиснула на мене сильніше за будь-який галас. Де його носить? Чи дістався до Ковеля? Чи знайшов гроші на зворотний квиток? Чи все з ним гаразд? Я ловила себе на думці, що дивлюся на екран кожні десять хвилин, таємно сподіваючись побачити знайоме сповіщення.

Не втрималася, й таки написала сама:

“Привіт! Я вже майже в Одесі. Цього разу по-справжньому. Дай знати, що з тобою все добре. Я хвилююсь”, — відправила, навіть не перечитавши, бо тоді б точно передумала.

— Шановні пасажири, здаємо постіль! Ми під’їжджаємо. Через п'ятнадцять хвилин зачиняю туалети! — загриміла на увесь вагон провідниця, вириваючи мене з роздумів.

Ну ось. Я доїхала.

Варто було ступити на одеську землю, як на мене обрушився оглушливий вокзальний галас, палюче південне сонце та гарячий, солонуватий подих моря. Місто вирувало. Воно вражало своєю строкатою, гучною та спокусливою красою, суцільно залитою яскравим липневим світлом. 

Я тягла валізу й дивилася на це свято життя з дивним, двоїстим відчуттям. З одного боку, я нарешті була тут. Мета досягнута! Але поверх радісної ейфорії густо лягала тінь смутку. Коли повз мене пробіг якийсь кумедний вуличний музика із гітарою, співаючи щось про чайку й моряка, я підсвідомо смикнулася, аби штовхнути ліктем Тео й сказати: “Дивись, який кадр!”. А коли побачила велетенський плакат із рекламою термоядерно-яскравого молозива у ріжку, в голові миттєво виринуло: “Тео б точно купив три порції…”.

Його брак відчувався всюди. Одеса без нього була красивою, але... якоюсь порожньою.

За пів години таксі доставило мене до затишного готелю неподалік від центру, де була заброньована база для учасників конференції. Я ввійшла до прохолодного, мармурового холу, відчуваючи, як кондиціоноване повітря приємно обдуває втомлене обличчя.

Я попрямувала до стійки реєстрації, аж раптом біля вікна помітила знайому, витончену постать.

Артур.

Він стояв у бездоганно випрасованій блакитній сорочці, з філіжанкою еспресо в руці, та із зацікавленим виглядом щось обговорював із колегою. Ідеальний, доглянутий, впевнений у собі. Людина, заради якої я подолала сотні кілометрів. Я застигла посеред холу, не в змозі зробити більше жодного кроку.