23.

За вікном панувала суцільна ніч, у якій зрідка виринали тьмяні плями поодиноких ліхтарів. Я притислася чолом до холодного скла й усвідомила, що лють, яка ще пів години тому спалахкотіла в грудях, повільно перегоряє, залишаючи по собі лише гіркий, сірий попіл.

Навіщо я так розкричалася? Навіщо наговорила йому стільки гидоти?

Він же просто сказав правду — зізнався в тому, що боліло йому роками. А я відреагувала як розпещена, примхлива дитина. Зіпсувати настрій людині в її День народження — це не просто жорстоко, це ницо. Я мала змогу відповісти м’якше, спокійніше, по-дорослому врешті решт. Проте я банально злякалася власних емоцій і вдарила у найвразливіше місце.

Екран мого телефона безперервно спалахував у темряві.

Дванадцять пропущених викликів від Тео.

Три повідомлення.

Я не наважувалася відкрити чат. Мені було невимовно соромно.

До Ковеля маршрутка дісталася вже близько опівночі. Вокзал зустрів мене гулом поїздів та нечисленними пасажирами, які дрімали на дерев'яних лавах. Я закотила валізу в найзатишніший куток, опустилася на сидіння й, не втримавшись, набрала єдину людину, яка могла мене зараз зрозуміти.

Камілу.

— Поліно? — пролунав у слухавці її сонний і водночас стривожений голос. — Ти чого не спиш? У тебе все добре?

— Та ні, не добре, — тихим, тремтячим голосом витиснула я і знову гірко схлипнула.

— Що сталося? Ти посварилася з Артуром? 

— Взагалі… Взагалі-то я його ще не бачила. Я… в Ковелі.

— Де? 

Я розповіла їй усе: про те, як Тео позичив її машину, як ми заблукали, про циганський бусик, Світязь… Про День народження і зізнання Тео біля озера. А ще про те, як наговорила різної дурні і втекла. Каміла мовчки вислухала мій швидкий, плутаний монолог, лише зрідка зітхаючи.

Коли я нарешті замовкла, очікуючи обурення, Каміла спокійно мовила:

— Ну… Якщо чесно, я взагалі не здивована.

— Тобто? — я аж сльози витерла. — Ти знала?

— Про почуття малого? Звісно, знала. У нашій сім’ї всі про це знали. Він жив цим останні роки три. Він же щоразу, коли ти мала прийти, прибирав у своїй кімнаті так, наче до нас їде президент! Вперше у житті поголився перед твоїм приходом. І навіть змінив зачіску, ставши схожим на альпаку, коли ти сказала, що тобі подобаються кучері. 

Я затамувала подих. Слова Каміли важким тягарем лягали на серце.

— Вирішувати, звісно, тобі, — м’яко додала вона. — Ти не зобов'язана відповідати йому взаємністю, якщо нічого не відчуваєш. Але, будь ласка, не будь занадто суворою з ним. Він просто… закоханий дурень.

— Мені було б значно простіше, якби ти мене попередила. 

— Ну… я натякала. Але ж ти думала тільки про Артура. 

— То треба було сказати прямо!

— Ще чого? І позбавити брата можливості вперше у житті освідчитися дівчині? Він мав пережити такий досвід. 

— Фіговий досвід вийшов, — зітхнула я. — Можливо, після такого він взагалі боятиметься відкрити серце дівчині. 

— Не думаю, що все аж настільки погано. Ти ж знаєш Тео. Він пониє кілька днів, а потім візьме себе в руки та нагадуватиме нові способи завоювати тебе. Він впертий… однією відмовою ти він нього не відкараскаєшся. 

— Було б добре, якщо так. Я б хотіла, аби ми все ж таки змогли налагодити стосунки. 

— Зможете. От побачиш.

— Дякую, Каміло. І… вибач за машину. 

Ми попрощалися. А потім я довго сиділа та дивилася на табло з розкладом поїздів, наче очікувала, що десь там з’явиться підказка, як мені діяти далі. Незадовго до світанку нарешті прибув і мій поїзд. Ну… хоч тут обійдуся без сюрпризів і нарешті дістануся місця призначення. 

Я важко підвелася, витягла валізу на перон і знайшла свій вагон. Зайнявши потрібне місце, я мовчки розстелила постіль, роззулася й лягла до стіни, вкрившись цупкою ковдрою. Настрій був огидним. Мені не давало спокою відчуття провини.

Я витягла телефон. Екран підказував, що вже майже шоста ранку. Я відкрила чат із Тео, мої пальці тремтіли над клавіатурою.

“Тео, вибач мені. Даремно я наговорила тобі тих слів…” — надрукувала, але одразу ж стерла. Звучало якось сухо й офіційно.

“Тео, я вже в поїзді. Вибач, що втекла. Дякую за квиток і…» — знову видалила. Це здавалося фальшивим після того, як я його принизила.

Я намагалася дібрати слова хвилин двадцять. Вводила речення, стирала, знову писала й знову нищила текст. Жодна фраза не здавалася достатньо вагомою, щоб перекрити той біль, який я залишила в його серці.

Зрештою, безсило зітхнувши, я так нічого й не відправила. Засунула телефон під подушку, заплющила очі й під розмірений, заспокійливий стукіт коліс провалилася у важкий, тривожний сон.