22.

На мить мені здалося, що в мене від втоми просто дзвенить у вухах. Або що я не так розчула його слова. Нехай би це був його черговий дурнуватий жарт.

— Що… що ти сказав? — перепитала я, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття чогось неминучого.

Тео повернувся до мене всім тілом. У його очах більше не було жодної грайливості — лише суцільна, оголена щирість, від якої ставало майже лячно.

— Ти мені подобаєшся, Поліно. Дуже-дуже давно, — тихо промовив він. — Але для тебе я завжди був просто “малим” або “братом Каміли”. Ти інколи не звертала на мене уваги. Могла не помітити мене навіть, коли я перебував в одній кімнаті з тобою. Я чекав, думав: ну, виросту, і це почуття минеться, згасне. А воно не згасало. Стало тільки сильнішим і серйознішим. А потім з'явився цей твій викладач…

Він зітхнув, гірко похитавши головою:

— Коли ти почала збиратися в Одесу, я зрозумів, що це мій останній шанс. Я думав: якщо ми проведемо бодай трохи часу разом, удвох, ти нарешті зрозумієш, який я. Побачиш, що я дорослий, що я поруч, що світ взагалі не зійшовся клином на цьому Артурі! Я благав Камілу взяти мене з собою, а вона тільки сміялася й крутила пальцем біля скроні. А коли вона загриміла в лікарню з апендицитом… я просто скористався можливістю. Вигадав про квитки на фестиваль, аби ти погодилася поїхати зі мною.

Мій мозок відмовлявся це обробляти. Я сиділа, закам'яніла, витріщившись на воду, поки в голові один за одним спалахували спогади, перевертаючи моє уявлення про Тео догори дригом.

Боже мій…

Я ж пригадала. Як минулого року він ніби “випадково” опинився біля мого універу під час зливи і тримав парасольку над моєю головою до самого гуртожитка, хоча сам змок до нитки. Як взимку, коли я злягла з грипом, а всі, включно з Камілою, роз’їхалися на канікули, годував мене домашнім супом і мандаринами. Як завжди підхоплював мої важкі сумки, і як постійно намагався триматися поряд… А я просто списала все це на його доброзичливість.

У моїй душі вирував хаос. Я не знала, як реагувати, що відповісти на цей раптовий, нестерпний тягар. І, не знайшовши нічого кращого, відчайдушно вхопилася за найпростіший, найбезпечніший варіант — за гнів.

— Ти… ти брехун, Тео! — вигукнула я, підхоплюючись на ноги. Мій голос тремтів від образи й розгубленості. — Ти всю дорогу мені брехав! Про фестиваль, про концерти! Я тобі довіряла, а ти просто смакував свою власну гру! І навіщо? Навіщо ти мені це зараз кажеш?! Ти ж прекрасно знаєш, що в мене є Артур!

Тео теж різко підвівся. Його обличчя зблідло, але погляд залишався твердим:

— Та який Артур, Поліно?! Схаменися! Йому на тебе байдуже! Ти для нього — просто одна із сотні красивих студенток, яка заглядає йому в рота! А для мене ти… 

— Замовкни! — закричала я, затуляючи вуха. — Перестань! Ти все зіпсував! Абсолютно все! Ми так класно провели цей день, я тільки-но повірила, що ми можемо бути справжніми друзями… Ти просто майстер усе псувати! 

— Та не потрібна мені твоя дружба! — відрізав Тео, зробивши крок до мене. Його голос лунав як постріл. — Тільки не дружба! Бо… я люблю тебе.

Ці слова повисли між нами в вечірньому повітрі, важкі й незворотні.

— Все, годі. Нам краще триматися на відстані, поки… поки все якось не владнається, — задихаючись від емоцій, мовила я. — Знаєш, краще я переночую на вокзалі в Ковелі.

— Поліно, зупинися! Це погана ідея! — Тео спробував схопити мене за руку, але я люто відсахнулася.

— Не торкайся мене!

Я розвернулася й майже підтюпцем побігла геть із пляжу. Сльози застилали очі, серце калатало десь у горлі. Я на одному диханні заскочила в наш номер, гарячково позакидала свої речі назад у валізу, навіть не розбираючи їх, застебнула блискавку й вискочила на вулицю, поки Тео не встиг повернутися.

На центральній зупинці села якраз стояв старенький мікроавтобус із табличкою “Світязь — Ковель”. Я закинула валізу в салон, віддала водієві останні пом'яті купюри й сіла біля вікна.

Автобус рушив. За вікном у темряві розчинялися сосни, яскраві вогні курортного ярмарку й Світязь. Я дивилася на своє відображення в каламутному склі й відчувала суцільну порожнечу. Я їхала геть від плутанини у власній голові та від Тео, чиї щирі, болісні почуття тепер перетворилися на нестерпний тягар для нас обох.