21.

Якби хтось колись сказав мені, що найкращий день цього літа я проведу не на морі поряд зі своїм крашем, а на Волині — запиваючи варену кукурудзу кока-колою й сміючись до болю в животі, — я б порадила цій людині перевірити ментальне здоров’я. Але Світязь мав власну, ні з чим не порівнянну магію. Там реальність відчувалася інакше, а час плив у якомусь дивному особливому темпі. 

Коли Тео вийшов із ванної — нарешті чистий, пахучий, у свіжій футболці й із мокрим, кумедно скуйовдженим чубом, — ми одразу рушили на пляж. З цієї хвилини наш день перетворився на суцільний калейдоскоп безтурботного божевілля.

Озеро виявилося дивовижним. Прозора, наче кришталь, вода чудово прогрілася під липневим сонцем. Ми заходили глибину хвилин десять, адже Світязь біля берега настільки мілкий, що можна пройти сотню метрів, а вода все одно сягатиме лише по коліна.

— Поліно, це не озеро, це якийсь велетенський дитячий басейн! — вигукнув Тео і з розгону гепнувся у прозору гладінь, зчинивши цілий каскад бризок.

— Обережніше, ти намочиш мені волосся! — закричала я, але було пізно.

Вже за хвилину ми разом реготали та ганялися одне за одним у воді. Ми дуріли як діти: каталися на надувному рожевому фламінго, якого Тео випросив у хлопчика в обмін на обіцянку потім “покатати з вітерцем”, крутили педалі на катамарані і засмагали на шовковистому піску, поки не стали рожевими, як два тепличних помідори.

Згодом, нагулявши звірячий апетит, ми побрели курортним ярмарком. Тео вирішив, що в День народження має спробувати геть усе: ми куштували місцеву фішку — сушеного вугра, пили кавуновий фреш, їли гарячі пончики з чорницями від місцевих бабусь і величезні порції соковитого шашлику в альтанці біля самого берега. Тео беззупинно розказував кумедні історії зі свого дитинства, показував фокуси з монеткою, які вдавалися через раз, і змушував мене сміятися так, що аж щоки ломило.

Наближався вечір. Сонце повільно скочувалося до горизонту, фарбуючи Світязь у неймовірні перламутрово-рожеві відтінки. Втомлені й щасливі, ми сіли на краєчку дерев'яного пірса, опустивши ноги у теплу воду.

Тео задоволено мружився від вечірніх променів, доїдаючи морозиво. Я тихо спостерігала за ним зі сторони: за його легкою, невимушеною посмішкою, за тими бісиками в очах, які не згасали ні на мить, і за тим, як дивовижно просто й затишно було поруч із ним. З ним не треба було вдавати з себе когось ідеального — можна було бути розпатланою, без макіяжу, з обпеченим на сонці носом. Йому нічого не треба було доводити.

І саме в цю мить мене осяяла виразна, і дещо лякаюча думка: мені неймовірно добре з ним.

А за нею моментально прийшло інше, ще більш приголомшливе усвідомлення. Протягом усього цього божевільного, наповненого сміхом і сонцем дня я... жодного разу не згадала про Артура. Жодного.

— Гей, Поліно, ти чого замислилася? — Тео злегка торкнувся мого плеча своїм. — Охопив смуток, що треба їхати звідси чи переїла шашлика, і живіт болить?

Я подивилася на нього і посміхнулася:

— Та ні…  Просто думала про те, що цей день... дійсно став найкращим за все літо. 

— Ну… літо ще не закінчилося, — знизав плечима Тео. — Можливо будуть і кращі дні. 

— Це навряд. 

Тео на мить затих, спостерігаючи за тим, як сонячний диск торкається горизонта. Потім повернув обличчя до мене, і його вираз став дивовижно серйозним — таким дорослим і глибоким, яким я бачила його вкрай рідко.

— Знаєш, — тихо мовив він, бовтаючи ногами у воді, — у мене було стільки дурнуватих планів на це повноліття… Я уявляв якусь гучну вечірку в орендованій хаті, купу народу, музику на повну гучність. Хотів, щоб це вісімнадцятиріччя запам’яталося на все життя. А в результаті опинився на іншому кінці країни, бозна де, без друзів… І це свято вийшло в тисячу разів кращим, ніж усе, що я собі фантазував.

Він на мить запнувся, трохи збентежено всміхнувся й додав:

— І це все завдяки тобі. Ти моя єдина гостя. Але, чесно кажучи, мені більше нікого поряд і не треба.

Від його слів мене немов обпекло зсередини. 

— Мені дуже приємно, Тео, — посміхнулася я, опустивши погляд на прозору воду. — Але… мені все одно трішки шкода, що ти пропустиш останні дні того музичного фестивалю під Одесою. Ти ж так палав цією ідеєю, так хотів туди потрапити…

Після моїх слів Тео раптово замовк. Він застиг, вдивляючись у моє обличчя. Позирав довго й уважно, ніби вагався, підбираючи правильні слова, і наче не міг наважитися промовити вголос те, що крутилося у нього на думці

— Тео? — я не витримала цієї паузи. — Щось не так?

Він важко зітхнув, витер долонею лоб і трохи нервово усміхнувся:

— Та ні, все так… Просто… Поліно, я ні на який фестиваль і не збирався.

Я кліпнула очима, відсуваючись трохи далі:

— Тобто… як це не збирався? 

— Я все це вигадав, — зізнався, дивившись мені просто в очі. — Все це від самого початку було брехнею. Просто для того, щоб у мене була логічна причина поїхати в Одесу і в дорозі провести час з тобою.