19.

Тео нікуди не пішов. Він лише тихо зітхнув і теж сів на вогкий пісок, залишивши між нами пів метра відстані.

Тривалий час панувала мовчанка. Чутно було лише, як розмірено й заспокійливо хлюпає Світязь та як я намагаюся вирівняти власне дихання, ковтаючи гіркі сльози. Тео терпляче чекав, поки я трохи заспокоюся, не перебиваючи тишу жодним зайвим рухом. Він уткнувся у телефон і щось там клацав.

А потім заговорив:

— Тепер, мабуть, настала моя черга вибачатися... — він вивів пальцем плутану лінію на піску. — Полю, присягаюся, я навіть уявлення не мав, що все так обернеться. Мені справді жахливо соромно. Я просто... я так хотів бути крутим у твоїх очах. Хотів довести, що можу вирішити будь-яку проблему, що зі мною не пропадеш. А в результаті просто жорстко зганьбився.

Я застигла. Його голос звучав настільки зламано й беззахисно, що десь у глибині душі моє запекле обурення почало кришитися. Я була зворушена цим зізнанням, але все одно мовчала, уткнувшись підборіддям у коліна.

— Коротше, я намагався хоч якось усе виправити, — продовжував Тео, показуючи телефон. — Післязавтра вранці з Ковеля йде поїзд до Одеси. Там залишався лише один плацкартний квиток, і я його купив. Тобто ти точно дістанешся, куди планувала. І на конференцію свою встигнеш, і матимеш іще пару днів у запасі, щоб... — він запнувся, і в його голосі прорізалася виразна відраза навпіл із гіркотою, — щоб провести час із цим своїм Артуром.

Я повільно підвела голову й витерла тильною стороною долоні вологу щоку.

— Дякую. А ти? — тихо запитала я. — Що робитимеш ти?

— А що мені залишається? — він скептично хмикнув і знизав плечима. — Повернуся до Харкова, розповім усе Камілі... А потім влаштуюся на ще одну роботу, щоб віддати їй гроші за ті бісові колеса.

— На ще одну? — здивувалася я. — Зачекай, ти десь працюєш?

— Так. Кур’єром в одній ІТ-компанії… перспектив там не так багато, проте зручно поєднувати з навчанням. 

— Я не знала.

— Ти взагалі мало про мене знаєш, — посміхнувся він, але якось сумно. — А от я про тебе знаю абсолютно все.

— Та ну? — я недовірливо насупилася. — Наприклад?

— Наприклад, твій улюблений колір — м’ятний, але одяг ти купуєш зазвичай у темних тонах, бо вони більш практичні. Твоя улюблена страва — мамині сирники зі сметаною, хоча в кафе ти завжди вдаєш витончену леді й замовляєш якусь хрінь з авокадо. А ще я знаю середній бал твого диплома й усі оцінки за минулу сесію: п’ять “відмінно” і одна “трійка” з філософії, через яку ти ридала цілу ніч.

— Я дійсно ридала… Напевно, так голосно, що сусіди подумали, наче у мене сталася якась трагедія та вирішили підтримати, поклавши під двері шоколадку. 

— То були не сусіди. 

— А хто?

— Ну… можливо, то був я, — він загадково всміхнувся.

Я аж рота відкрила.

— Ти? Зачекай… а як ти пройшов через вахтерку?

— Завдяки ще одній шоколадці. Просто хотів підняти тобі настрій. 

— Це... це, звісно, вражає, — витиснула з себе, відчуваючи, як щоки обдає жаром. — Дякую. Дуже мило з твого боку. 

— Зараз скину тобі на месенджер квиток, — Тео швидко поклацав у екрані смартфона. 

За секунду мій телефон пілікнув. Оскільки я вже залізно засвоїла урок, що в цьому житті треба все перевіряти й брати під власний контроль, то негайно відкрила електронний документ. “Ковель — Одеса-Головна”. Дата відправлення...

Я застигла. Мої очі перевелися на дату у квитку, потім на поточне число вгорі дисплея, і в голові наче клацнув тумблер.

— Тео... — я підвела на нього погляд. — Сьогодні ж п'ятнадцяте липня.

— Ну так, — байдуже відповів він.

— У тебе сьогодні День народження!

Тео кивнув.

— Ага.

Я відчула, що моя лють остаточно випаровується. Так, він дійсно протягнув мене через усю країну, але зробив це не зі зла, а сьогодні в нього свято, яке він зустрічає в брудних джинсах на мокрому піску, купуючи мені останній квиток на поїзд.

— Тео... з Днем народження, — м’яко мовила я. — На честь свята... я обіцяю більше на тебе не дутися. І мені дуже шкода, що в мене немає для тебе жодного подарунка.

Тео повернувся до мене, і в його очах знову спалахнули ті самі знайомі, теплі бісики.

— Знаєш, Поліно, найкращим подарунком для мене буде, якщо ми просто класно проведемо цей день, — сказав він щиро. — Давай дістанемося села, знайдемо якесь нормальне житло з душем, помиємося, а потім підемо на пляж, поїмо шашликів і розважимося! Я пригощаю!

Я озирнулася на безкрайнє озеро, потім на свій телефон. Вибору в мене, власне, і не було. До мого поїзда залишалася ціла доба, і провести її, сидячи на піску, було б дурістю.

— Згода, — посміхнулася я, підводячись на ноги і простягаючи руку, щоб допомогти піднятися йому. — Твоє свято — твої правила.

Ми ретельно обтрусили пісок із джинсів, витягли телефони й, звіряючись із картою, поплелися у бік села.