18.

Барон зітхнув. 

— Якось вилетіло з голови… Ну, подумаєш! Забув незначну деталь. Всього в голові не втримаєш.

— Незначну деталь?! — мій вереск навіть мені різав слух. — Гак у вісімсот кілометрів на інший кінець країни — це, за вашою версією, незначна деталь?!

Я стояла перед бароном, стиснувши кулаки так, що нігті впивалися в долоні. Я більше його не боялася. Навіть навпаки — насилу стримувалася, аби не бахнути його валізою по голові.

— Та чого ти так репетуєш, красуне? — Рамір здивовано розвів руками, блиснувши перснем у світлі ліхтаря. — Ну заїхали на Волинь, ну відпочинемо день-два, свата заберемо, пончиків з чорницями поїмо. От ти їла світязькі пончики? 

— Навіщо нам ті пончики?! — до суперечки нарешті підключився Тео, який до цього стояв із відкритим ротом та намагався збагнути абсурд ситуації, в якій ми опинилися. — Я ж вам довірився! Я її переконував, що ви нормальний чувак, що з вами можна мати справу! А ви нас так підставили!

— Хлопче, не кип’ятися, — барон добродушно зітхнув. — До Одеси теж доїдемо. Ромське слово!

— Знаєте що?! Ми більше не віримо вашим словам! — вигукнула я, вихоплюючи з його рук ліхтар. — Тео, ти забрав речі? Все! Звалюємо. Я більше жодної хвилини поряд з цим табором не проведу!

Тео кивнув, і ми пішли геть. Моя важка валіза на коліщатках негайно провалилася у вогкий, глибокий пісок. Колеса миттєво забилися мокрою масою й наглухо застопорилися. Замість того, щоб граційно котитися, вона з важким, дратівливим скреготом сунулася за мною, залишаючи в піску глибоку рівчакову борозну.

Ми брели уздовж берегової лінії невідомо куди, аби тільки подалі від ромів.

Фізичний стан був катастрофічним. Я була втомлена. Кожна клітина мого тіла нила від незручного дивана, у голові безперервно гудів важкий, тупий дзвін, а найгірше — від моєї толстовки немилосердно тхнуло клятими козами. 

— Полю… — обережно подав голос Тео, який тягнув і свій наплічник, і мою другу сумку. — Слухай, ну… ну давай без паніки. Все ж не так вже й погано!

Я зупинилася, але навіть не розвернулася до нього.

— Що. Ти. Сказав? — тихо, з небезпечною вібрацією в голосі спитала я.

— Та ну правда!  Ми живі? Живі! Здорові? Здорові! Нас не продали на органи, не запроторили у рабство, і не обікрали… хоча ще треба перевірити вміст твоєї валізи… І взагалі, ми опинилися не в якомусь глухому висілку, а в курортному місці! Світязь, звісно, не море, але тут теж реально класно. Повітря яке, відчуваєш? Сосни!

Це була іскра, кинута в цистерну з бензином.

— Класно?! — я розвернулася до нього так різко, що валіза остаточно завалилася на бік. — Тобі класно?! Тео, ти взагалі при своєму розумі?! На мене чекає наукова конференція! Чекає коханий! А я, схожа на якесь смердюче опудало, блукаю на іншому кінці країни!

— Добре, що ти виїхала за тиждень до тієї конференції. У нас купа часу в запасі!

— Немає ніякого “нас”! — мій голос зірвався на істеричний крик. — Та я на тебе зла більше, ніж на всіх цих циган разом узятих! Це ти розмахував руками й волав, що це буде незабутній експіріенс! Це ти благав мене поїхати з ними! Я не хочу з тобою говорити! Чуєш мене?! Я навіть бачити тебе більше не можу!

Я важко дихала, виплюнувши це йому в обличчя. Тео здригнувся, його посмішка миттєво згасла, а в очах ковзнула щира, болісна розгубленість. Він опустив голову й ступив крок назад.

Я більше не казала ні слова. Впала прямо на холодний, вогкий пісок біля самої води, підтягнула коліна до підборіддя й обхопила їх тремтячими руками.

На горизонті повільно, неохоче розливалася рожево-золотава смуга. Сходило сонце. У його перших, холодних променях розкривалася правда: це дійсно було ніяке не море. Лише безкрайня, дзеркальна, прісна гладінь озера, оточена темною стіною соснового лісу. Спокійна, прекрасна й абсолютно чужа мені зараз.

Втома й безвихідь остаточно перекрили кисень. Гарячі, пекучі сльози, які я так довго стримувала, нарешті прорвали греблю й тихо замиготіли по моїх щоках. Я уткнулася носом у коліна, безшумно здригаючись від плачу.

Почулися тихі кроки. Тео підійшов ззаду й обережно, майже не торкаючись, простягнув до мого плеча руку:

— Полю… Ну не плач, благаю. Я щось вигадаю, чесно…

— Прибери свої руки! — я люто відмахнулася, навіть не піднімаючи голови. — Не чіпай мене! Іди геть, Тео! Просто йди геть!