17.

— Що… Ти не жартуєш? — я кліпала очима, намагаючись остаточно прокинутися. 

— Доїхали, Поліно, доїхали! — Тео сяяв, як новий п’ятак. — А ти не вірила! Я навіть вже чую плескіт хвиль.

Я глибоко вдихнула. Повітря надвору, яке вривалося крізь прочинені бічні двері “Фольксвагена”, було дивовижно свіжим, вогким і пахло соснами, мокрою від роси травою та чистою водою. Уперше за всю цю божевільну добу мій тривожний мозок відчув щось схоже на полегшення. Хаос закінчився. Ми були на місці.

Я повернулася до Тео, який якраз витягав наші валізи, змагаючись з козою, хто перший вилізе з бусика:

— Тео… вибач.

Хлопець застиг і здивовано витріщився на мене:

— Га? Мені не здалося? Поліна вибачається перед простим смертним?

— Вибач, що не вірила в тебе, — я щиро, без краплі сарказму посміхнулася. — І… дякую. За сміливість. Ти справді взяв усе на себе й витягнув нас із тієї халепи з болотом. Якби не ти, я б повернулася додому і сиділа там, поки не з’являться квитки на поїзд.

Тео на мить навіть збентежився, але вже за секунду взяв себе в руки. Він поважно підняв підборіддя й розправив плечі:

— Ну так… Я ж слів на вітер не кидаю! Запам’ятай це.

Ми вилізли з бусика навпомацки. Навколо панувала непроглядна, густа ніч, яку лише де-не-де прорізали тьмяні спалахи ліхтариків. Табір скидав свій реманент прямо на землю, у темряві лунали втомлені вигуки й тупіт ніг.

Але найголовнішим було не це.

У темряві, зовсім поруч, простір дихав величчю. Виразно й чітко лунало ритмічне, заспокійливе хлюп-хлюп-хлюп. Плескіт хвиль. Вода розмірено накочувалася на піщаний берег і з тихим шелестом відступала назад.

— Боже мій… — я аж руки до грудей приклала від захвату. — Тео, чуєш? Це ж море! Ми біля самого моря!

— Оце так так… — Тео аж рота відкрив, вдивляючись у горизонт, де темна вода зливалася з небом. — Я й не знав, що в цій їхній Ганнівці є прямий вихід до моря. Думав, вона знаходиться десь у степах. А тут — бац! — і пляж прямо під носом!

Він просяяв, розвернувся до барона Раміра, який якраз командував розвантаженням якихось величезних скриньок, і голосно вигукнув:

— Дядьку Раміре! Дякуємо за доставку! Це просто фантастика! Я, знаєте, навіть не чекатиму ранку! Знімаю кросівки й біжу купатися прямо зараз!

Я тихо засміялася, спостерігаючи, як він стрибає на одній нозі, розв’язуючи шнурки.

— Тео, ти божевільний, — хмикнула я, хоча всередині сама відчувала неймовірне бажання скинути це засмальцьоване дорожнє вбрання й пірнути в обійми ласкавих хвиль. — Вода напевно холодна.

— Ну то й що? Це ж море! Одеські хвилі! — він уже скинув один кросівок і розмахував ним у повітрі, як прапором перемоги. — Давай зі мною!

— Ну… Ну хіба що ноги помочити.

Аж тут біля нас зупинився барон. Він тримав у руках чималий ліхтар, і світло від нього вихопило його щиро здивоване обличчя. Чоловік перевів погляд із радісного Тео на мене, і повільно спитав:

— А де ви тут море побачили, дозвольте поцікавитися?..

Тео завмер з кросівком у руці. Його радісна фізіономія на мить витягнулася, але він швидко зібрався з думками:

— Та ось же — Тео вказав рукою на безкраю воду біля нас. 

На кілька секунд над берегом зависла така тиша, що стало чути, як десь у кущах перегукуються цвіркуни.

— Перепрошую… — мій голос дав тріщину й прозвучав якось дитячо-тонко. — А… а це що?! Ось це! Величезне! З піском і хвилями! Це що, за вашою версією, галюцинація?!

Барон посміхнувся у свої вуса, плеснув Тео по плечу й легко, ніби говорив про найпростіші у світі речі, мовив:

— Так це ж перлина Шацьких озер! Світязь!

У моїй голові миттєво спалахнула іскра, а за нею — гарячковий системний збій. Світязь. Світязь?!

Я заплющила очі. В моїй уяві виникла інтерактивна карта України. Ось Харків — праворуч. Ось Одеса — знизу, на півдні, біля Чорного моря. А ось Волинь і Шацькі озера… Волинь! Це ж північно-західний куток країни! Кордон із Білоруссю та Польщею!

Одеса — на півдні. Світязь — на північно-західному краї. Відстань між ними — понад вісімсот кілометрів! Вони взагалі бозна де одне від одного!

Я розплющила очі й витріщилася на барона. Потім на Тео, який стояв поруч із відкритим ротом. Мої губи беззвучно відкривалися й закривалися.

— С-світязь?! — нарешті витиснула я, відчуваючи, як в очах починає темніти від гніву, що закипав усередині. — Яка Волинь?! Який Світязь?! Ви ж казали — Ганнівка! В Одеській області! Біля Одеси!

— А-а-а! — барон згадав, блиснув золотим зубом і розвів руками. — Так ми дійсно їдемо в Одеську область! На весілля до племінника! Все правильно! Але перед тим, як їхати в Ганнівку, нам треба було заскочити сюди, на Світязь! Владнати тут деякі справи, забрати мого свата з родиною, трохи відпочити з дороги… Хіба я вам не сказав?