16.

Дорога здавалася безкінечною і абсолютно позбавленою будь-якої логіки. Ми не просто їхали з пункту А в пункт Б — ми проживали якесь окреме, хаотичне життя на колесах. Бус зупинявся бозна-де: то посеред чистого поля, то серед якихось занедбаних посадок. Роми моментально висипали назовні, розкладали брудні килими прямо на траві, розводили багаття, варили щось у величезному казані і їли. Відпочивши годину-другу, знову згорталися, щоб їхати далі.

Склад нашого автобуса оновлювався з калейдоскопічною швидкістю. На чергових зупинках хтось виходив, а замість них заскакували нові пасажири: то група колоритних музик із баяном, то гамірні мами з купою несидючих замурзаних дітей, то суворі бабці від погляду яких складалося відчуття, що мене прокляли. А в якийсь момент на черговому “піт-стопі” в салон заштовхали... двох рогатих кіз.

— Вони не можуть поладнати з іншою худобою! Доведеться везти їх окремо, — оголосив водій, поки я втискалася в куток дивана, благаючи всесвіт про респіратор.

У замкненому просторі, де й так не було чим дихати, від кіз тхнуло настільки немилосердно, що мені хотілося померти. 

Але найгіршим в усьому цьому трагіфарсі було те, що страждала, здається, я одна.

Тео перебував у повному, абсолютно непідробному захваті. За якісь кілька годин він примудрився перезнайомитися геть з усіма. Сміявся з тупих анекдотів, куштував усе, чим його частували — від невідомих гострих пиріжків до домашнього вина з пластикової пляшки, — і навіть встиг обмінятися номерами з кількома місцевими хлопцями, яких вже гордо називав своїми “кентами”.

Більше того, цей дурисвіт наплів усім навколо цілу епопею про наші з ним стосунки, сватання та підготовку до весілля.

— Та ми з Поліною вже пів року разом! — чула я його веселий голос. — Вона в мене молодчинка. Йде на червоний диплом, майбутній науковець! От закінчить магістратуру, і за два тижні зіграємо весілля. З дітьми поки не поспішатимемо, бо ж спершу треба стати на ноги. Я маю знайти хорошу роботу, орендувати квартиру… а ціни на квартири зараз скажені! А як у вас з житлом? У тій же Ганнівці важко придбати хатину?

— Тео, сонечко моє, може, не набридатимеш людям? — зашипіла я, виринаючи з кутка. — Не думаю, що їм цікаво. 

— Вам цікаво? — тут же запитав Тео у жіночки, якій вішав лапшу на вуха. 

Та кивнула, хоча насправді я не була впевнена, що вона взагалі розуміє українську мову. 

— Ну от бачиш? — шепнув він мені на вухо, розпливаючись у задоволеній посмішці. — Сім'я — це для них святе. От я і розповідаю про нашу майбутню сім’ю.

Тео почувався в цьому бусі як риба у воді. Якби не я — голос розуму й тверезості в нашому божевільному тандемі, — він би вже, мабуть, випросив собі циганську сорочку, здав паспорт і остаточно примазався до табору.

Зрозумівши, що боротися з цим хаосом марно, я витягла з сумочки навушники, запхала їх у вуха, підтягнула ноги до грудей і скрутилася калачиком на крайчику дивана.

Ніч за вікном густішала. Запах кіз, нескінченний передзвін гітарних струн і голосний сміх злилися в один суцільний фоновий шум. Мені було моторошно засинати в такій компанії — страх втратити пильність і прокинутися десь під парканом без нирки й сумочки все ще пік у грудях. Але виснаження виявилося сильнішим. Перспектива бодай на годину-другу канути у забуття й не бути частиною цього божевілля здалася мені єдиним порятунком.

Невдовзі мої повіки важко зімкнулися, і я провалилася у дивно яскравий, реалістичний сон. Мені снилася Одеса. Сонце м'яко зігрівало плечі, солоний бриз приємно освіжав обличчя, а я бігла золотим піском уздовж самого краю моря, відчуваючи неймовірну легкість. Моє волосся розвівалося на вітрі, а в серці тріпотіло солодке очікування. Попереду, на самому березі, біля лагідних хвиль, спиною до мене стояв Артур — високий, статний, як завжди бездоганний. Я стишила крок, навшпиньках підкралася ззаду і грайливо затулила його очі долонями. Артур тихо й оксамитово засміявся, поклав свої руки на мої та повільно розвернувся... Але замість витонченого, аристократичного обличчя Артура на мене дивився… Тео! З бісиками в карих очах і скуйовдженим чубом. Від несподіванки й жаху я наче пірнула у крижану воду та сіпнулася уві сні.

...І тут хтось потрусив мене за плече.

— Полю... Поліно, прокидайся.

Я важко розплющила очі. У бусі панувала відносна тиша. За вікном була непроглядна, глибока ніч.

Наді мною схилився Тео. Він і сам виглядав як сова, яку розбудили посеред дня: пом’ятий, із червоними від утоми очима. Але на його обличчі розпливалася широка усмішка.

— Все, ми приїхали, — радо сповістив він, потерши очі кулаком. — Я ж казав, що доставлю тебе в Одесу. Ми буквально за крок від неї!