15.

Музика всередині нашого “VIP-експреса” не вщухала ні на хвилину. Дідусь із скрипкою виявився справжнім віртуозом, а гітарист попереду видавав такі соло, від яких диван під нами здригався не гірше, ніж від вибоїн на дорозі. Повітря в салоні густо пахло духмяним тютюном і сумішшю парфумів невідомого походження.

Я сиділа, втиснувшись у куток дивана, і намагалася дихати якомога глибше, аби мене не захитало, як раптом дідусь навпроти опустив смичок. Він поклав скрипку на коліна, витер чоло картатою хусткою й пильно подивився на мене своїми вицвілими, дещо затуманеними очима.

— Слухай, чорнобрива, — лагідно мовив він, поправляючи футляр. — Дивлюся я на тебе всю дорогу... Погляд розумний, сама чепурна, вихована. Тобі пару шукати треба! У мене в Ганнівці онук є, Марко. Хлопець — вогонь! Працьовитий, дві машини має, хата — як палац! Тільки-но приїдемо на весілля — я вас відразу познайомлю. Для такого хлопця таку красуню забрати — перше діло!

У мене всередині все заніміло. Дідусь говорив це із залізною старечою впевненістю. Навіть дістав мобільний, щоб сфотографувати мене та надіслати фото онуку. Я ж чітко зрозуміла, що прямолінійна відмова тут не спрацює. Образити шанованого музиканта в його ж власному бусика — це був найкоротший шлях залишитися на узбіччі десь між полями. Сперечатися не можна, погоджуватися — тим паче. Швидко прорахувавши всі можливі варіанти, моя панічна логіка видала єдиний рятівний хід.

— Дякую за турботу, але це, на жаль, неможливо! — випалила я на одному подиху, гарячково шукаючи, за що б зачепитися поглядом. — Я... я вже не вільна. Я заручена!

Старий здивовано підвів сиві брови:

— Оце так новина! І де ж твій наречений? Що ж він за телепень, якщо саму тебе в дорогу відпустив?

Думки в моїй голові хаотично перемішалися, як у бетономішалці. Я опустила погляд під ноги і... відчула поруч плече Тео. З переляку та відсутності кращих ідей я міцно вчепилася в його лікоть.

— Ніякий він не телепень! Він зі мною, — голосно промовила, притискаючись до нього. — Ми з Тео... ми заручені! Просто… просто не любимо демонструвати почуття на людях. 

У салоні на секунду затихла музика.

Я повільно повернула голову до Тео. Треба було бачити його обличчя в цей момент. Спершу його брови злетіли кудись під саму шевелюру, а очі округлилися до розміру тенісних кульок. Він застиг із напіввідкритим ротом, переварюючи інформацію про свій раптовий новий статус.

Але вже за секунду здивування на його фізіономії змінилося коротким спалахом щирого, теплого задоволення — хитрий бісик у його очах спалахнув яскравіше за золоті персні барона. Тео повільно, з особливим смаком перевів погляд на мене, а потім на мою руку, яка все ще мертвою хваткою стискала його лікоть.

Дідусь полегшено плеснув себе по колінах і посміхнувся у вуса:

— Ех, гарна пара! Ну, тоді вибачай, хлопче, не знав, що це твоя наречена! Щастя вам!

Він знову вхопив смичок і влупив веселу мелодію, а Тео, скориставшись загальним гамором, подався трохи ближче до мого вуха. Його гарячий подих лоскотав шкіру.

— Заручені, кажеш? — прошепотів він, і в його голосі бринчала така неосяжна, бісівська втіха, що мені відразу захотілося вистрибнути з бусика на ходу. — І чому це я не пам’ятаю, як робив тобі пропозицію?

— Замовкни, Тео. То був вимушений крок, — шипнула я крізь зуби, не змінюючи фальшиво-щасливої посмішки на обличчі, бо дідусь усе ще поглядав у наш бік.

— О, я не можу замовкнути. Мене переповнюють емоції! Все ж таки не кожного дня ти заручаєшся, — Тео із задоволеним зітханням розвалився на дивані й по-хазяйськи закинув руку мені на спинку, ледь торкаючись мого плеча. — Є ідеї стосовно весілля? Я б хотів зробити його у стилі “Гри Престолів”! З середньовічним декором, драконами та оркестром, який гратиме музику із серіалу. Але якщо ти більше схиляєшся до європейського стилю…

— Я схиляюся до того, що цю розмову треба припинити, — процідила я, намагаючись непомітно вщипнути його за стегно, але Тео лише радісно хмикнув, легко перехопивши мої пальці у свою долоню.

— Треба сповістити батьків… Ото вони будуть раді! Але не сьогодні. Вони ж свято вірять, що зараз я у спортивному таборі…

— Постривай. Твої батьки не в курсі, що ти вирушив в Одесу?

Тео похитав головою. 

— Я що дурний розповідати їм таке? Вони б ніколи не пустили мене самого, — він знову посміхнувся. — Але тепер, коли я заручений, то можу не питати їхнього дозволу. 

Я лише важко зітхнула й опустила голову. Мені здавалося, що ця поїздка вже вичерпала ліміт абсурду, але Тео, отримавши в руки такий карт-бланш для кпинів, явно збирався витиснути з наших “заручин” максимум.