14.

Поки я морально готувалася до майбутнього рабства, Тео остаточно посміливішав та вирішив, що час проявляти ділову хватку.

— Пане… чи як там правильно?.. Ваша світлосте…— звернувся він до барона, розправивши плечі з таким виглядом, наче укладав угоду століття. — Оскільки ваші хлопці трохи… обікрали нас, ми маємо ще одне невеличке прохання. Нам треба відбуксирувати автівку до будинку нашого знайомого. 

Барон замислено почухав сиву борідку, оглянув Тео й вигукнув:

— Справедливо, хлопче! Не переживай, у нас інженерна думка гарно працює! Асан! Руслан! Заводьте “Звіра” й тягніть колоди!

“Звіром” виявився старенький, поржавілий по боках УАЗ-469 без задніх дверей, зате з величезним ромським прапором на антені та наліпкою “Need for Speed” на лобовому склі.

Те, що відбувалося наступні пів години, нагадувало кадр із фільму про “Формулу-1”, знятого на замовлення сільського клубу з бюджетом у три пляшки самогону. Асан і Руслан знали, як свиснути навіть те, що неможливо зрушити з місця. Вони підняли домкратами бідну “Тойоту” й примостили під мости дві товсті, густо змащені солідолом дерев'яні колоди. Вийшли справжнісінькі сани.

— Вуаля! — вигукнув Асан, витираючи замаслені руки об штани. — Тепер піде, як по маслу!

“Звір” ревів так, ніби в його глушнику конали всі пекельні гончаки. Безколесна автівка Каміли, наче царська карета на лижах, тихо й граційно поковзала по вогкому ґрунту за УАЗом. З табору лунали підбадьорливі крики, брязкали гітарні струни, а якийсь малий циганець на велосипеді супроводжував цю процесію, граючи на гармошці.

— Хвала Богам, що Каміла його не бачить, — прошепотів Тео, спостерігаючи за рухом автівки сестри. — Вона мені такого ніколи не пробачила б. 

— Мені теж, — зітхнула я.

Пані Марина, коли побачила, як до її двору на мотузці й колодах за циганським УАЗом повзе заляпана багном машина, з переляку ледве не впустила відро з водою, а її чоловік взагалі зачинився в сараї й удав, що його немає вдома. “Тойоту” урочисто відчіпили прямо під яблунею. Асан із Русланом по-братньому поплескали Тео по плечу, запевнили, що “все буде чікі-пікі”, і ми рушили назад.

І ось — вирішальний момент.

Розмальований графіті “Фольксваген”, який барон гордо називав “бусиком”, зустрів нас розчиненими боковими дверима. Всередині то був не просто транспорт — то був пересувний музей, гардероб і банкетний зал в одному флаконі.

Вікна прикрашали важкі оксамитові штори з китицями, зі стелі звисали якісь обереги й гірлянди з пластикових квітів, а замість стандартних сидінь у салоні стояли... звичайні хатні дивани та два м'які крісла, явно витягнуті з чиєїсь вітальні. Під ногами лежав справжній перський килим — трохи потертий, але постелений із королівським розмахом.

— Ласкаво просимо на борт! — прогримів барон із переднього пасажирського сидіння, де він уже вмостився, як паша.

Нам виділили “комфортне” місце в самому хвості — один із тих самих м'яких диванів. На сусідньому кріслі вже сидів сивий дідусь із величезним футляром від контрабаса, а біля наших ніг стояли три клунки з різним мотлохом.

Я обережно присіла на край дивана, наче він був замінований. Мої нервові клітини влаштували масовий суїцид. Я — дівчина, яка ненавидить сюрпризи, у якої день розпланований по хвилинах, яка здає університетські проєкти за тиждень до дедлайну й завжди перевіряє термін придатності навіть у кухонної солі — їду в розмальованому бусі з ромським табором на весілля в Ганнівку!

— Ну що, як тобі VIP-ложа? — веселе обличчя Тео з'явилося поруч. Він із кайфом розвалився на дивані, випростав свої довжелезні ноги й розсунув штору, оглядаючи краєвиди.

— Тео, я тебе ненавиджу, — прошепотіла я, стискаючи свою сумочку на колінах так, ніби це був мій щит. 

— Та чого ти! Круто ж. 

— Буде круто, коли я нарешті попрощаюся з тобою і забуду цю поїздку, як страшний сон. 

Двигун “Фольксвагена” кашлянув, чхнув, а потім бадьоро загарчав. Водій — вусатий чоловік у капелюсі — тиснув на газ, і машина рушила з місця.

У той самий момент дідусь навпроти клацнув замками футляра, дістав скрипку, а хлопець попереду вдарив по струнах гітари. Залунала така гучна, ритмічна й дико душевна мелодія, що диван під нами почав вібрувати не лише від старого мотора, а й від басів.

— Поїхали! — вигукнув барон, махаючи рукою у вікно.