13.

Нарешті барон тяжко зітхнув, приклавши широку долоню до серця, і знову повернувся до нас. Суворість з його обличчя зникла, поступившись місцем виразу глибокого жалю.

— Ех, молодь, гаряча кров... — мовив він, хитаючи головою. — Вибачайте, друзі. Виявилося, що мої хлопці трохи помилилися. Побачили в болоті автівку порожню, думали — покинута, нічия. От і... узяли, що схотіли.

— Узяли?! — я аж на місці підстрибнула від обурення. — А може будемо називати речі своїми іменами?! Це грабіж! Моя подруга ще кредит на цю машину не виплатила! Поверніть наші колеса негайно!

— Не можу, красуне, — спокійно розвів руками Рамір, навіть не поморщившись від мого крику. — Вони вже дві години як у дорозі. Повезли їх у Ганнівку. Там у мене двоюрідний брат має СТО, то йому колеса в нагоді стануть.

— Та ви що, знущаєтеся?! — у мене від люті аж горло заболіло. — Тоді платіть їхню вартість! Компенсуйте збитки грошима! Ви вкрали чотири нормальних колеса! Тео, загугли, скільки вони коштують!

Барон лише добродушно посміхнувся, ніби я була маленькою дитиною, яка вимагає місяць із неба. Ну звісно, цигани ніколи нікому просто так гроші не віддають. А що вже потрапило до них до рук — те, вважай, назавжди стало їхнім.

— Ааай, які гроші, дівчино? Немає у нас грошей, — зітхнув Рамір, підтверджуючи мої здогадки.

— Боже, це якийсь кошмар... — я схопилася за голову, відчуваючи, як до очей підступають сльози розпачу. — Я вже зараз мала б бути в Одесі! У мене там взагалі-то наукова конференція!

— І хахаль, — тихо, але дуже чітко додав поруч Тео.

— Заткнися, Тео! — гаркнула я на нього.

Але почувши слово “Одеса”, барон раптом просяяв і наче на десять років помолодшав.

— В Одесі?! — вигукнув він, плеснувши в долоні. — Так наша Ганнівка якраз в Одеській області! Там же від неї до самісінької Одеси — рукою подати! І ми самі туди зараз вирушаємо, на весілля до мого племінника!

Він урочисто вказав на великий обшарпаний мікроавтобус, куди чоловіки якраз закидали останні валізи та інструменти.

— Сідайте з нами. Безкоштовно відвеземо! З комфортом, піснями і гарною компанією!

Я застигла. Пропозиція їхати бозна-куди в набитому циганами бусі звучала як страшилка, якою мами лякають неслухняних дітей.

— Нам... нам треба порадитися, — промовила я і схопила Тео за руку. Силою відтягнула його на пару кроків убік, подалі від барона та його допитливих хлопців.

— Ти диви, як все добре складається! — зрадів той телепень.

— Тео, ти з глузду з’їхав?! Що тут хорошого? З колесами можна попрощатися, — шипнула я, переконавшись, що барон нас не чує. — Треба негайно кликати поліцію й подавати заяву про крадіжку!

Тео лишень скептично хмикнув і закотив очі.

— Поліно, увімкни логіку. Яка поліція? Вони поки сюди доїдуть, цей табір вже буде за сотню кілометрів звідси. До того ж, ти справді віриш, що дільничний буде ганятися за нашими колесами по всій Україні? Поліція тут не допоможе, у них проти ромів просто немає важелів.

— І що ти пропонуєш?! Скласти руки?!

— Ні, у мене є план.

— Не починай… Всі твої плани — відстій!

— Але не цей, — Тео подався трохи вперед, знизивши голос. — Дивись: ми їдемо з ними в Ганнівку. Знаходимо цього двоюрідного брата, забираємо наші колеса й відправляємо їх поштою назад пану Степану. Автомобіль поки залишається в нього біля хати — в безпеці, під наглядом. А коли вертатимемося з Одеси, ми просто заскочимо до Степана, я прикручу колеса назад і спокійно зажену “Тойоту” в Харків.

Я витріщилася на нього, намагаючись перетравити почуте. Але в моїй голові пульсувала лише одна-єдина думка.

— Чекай... Ти пропонуєш нам... поїхати з циганами?! — моє обурення вирвалося набагато гучніше, ніж я планувала. — Я вважала, що це навіть не обговорюється!

— А чим цей мікроавтобус гірший за звичайний рейсовий? — знизав плечима Тео. — Він навіть кращий, бо безкоштовний! Знаєш, як то кажуть: коли доля підкидає тобі лимони, то роби з них лимонад. Наш лимонад — це автобус ромів.

— Не пошкодуєте, доню! — несподівано пролунав поруч баритон барона. — У нас на весіллі буде пів тисячі гостей! Такого свята ти повік не побачиш. Будете нашими почесними гостями, я особисто за вами нагляну, за стіл до молодят посаджу!

У Тео від цих слів аж очі засяяли. Він повернувся до мене, охоплений щирим, дитячим захопленням.

— Ти чула?! Ромське весілля! Та я в житті на жодному весіллі не був, а тут таке! Це ж абсолютний ексклюзив!

— Мені цей ексклюзив не потрібен, — я відчайдушно схопилася за скроні. 

— Поліно, ну будь ласочка! — він схопив мене за плечі й подивився так благально, ніби від моєї відповіді залежало його життя. — Ну подумай сама: у нас зараз лише два шляхи. Або ми їдемо з ними, забираємо колеса й викручуємося з цієї халепи... або забуваємо про Одесу, повертаємося додому й прямо в лікарні пояснюємо Камілі, що ми профукали її машинку. Уяви її обличчя після наркозу!

Уява миттєво намалювала мені розлючену Камілу зі скальпелем у руках (не знаю, звідки він узявся), і мене сіпнуло. Тео мав рацію. Варіант зі злісною подругою виглядав значно небезпечнішим за весь циганський табір разом узятий.

Я важко, змучено зітхнула. Озирнулася на автобус, із вікон якого вже виглядали веселі замурзані мармизи дітей, потім на Тео, який затамував подих в очікуванні вердикту.

— Боже мій... — пробурмотіла я, заплющуючи очі від власної безпорадності. — Якщо ми потрапимо в рабство або нас продадуть на органи, то винним будеш ти.

— Тобто це “так”?! — просяяв Тео.

— Це “я погоджуюся, але буду шкодувати про це кожну секунду”, — витиснула я з себе, вагаючись із кожним словом.