12.

Ранок виявився дивовижно приємним. Перші промені сонця пробивалися в кімнату крізь мереживо фіранок, малюючи на рожевих шпалерах золотаві візерунки. Я розплющила очі й кілька секунд просто лежала, повертаючи собі відчуття реальності: м’який матрац, затишна ковдра, свіжість вранішнього повітря. Я солодко потягнулася, позіхнула й перевернулася на бік, окинувши поглядом куток кімнати.

На брезентовій розкладачці спиною до мене спав Тео. Точніше, намагався спати.

Вигляд у нього був неймовірно кумедний. Оскільки розкладачка виявилася занадто короткою для його зросту, довгоногий Тео просто не поміщався на ній повністю. Його голі ступні безпардонно звисали з краю, а сам він скрутився в якийсь дивовижний вузол з ковдрою. До того ж Тео тихо, ритмічно сопів носом, злегка морщачись кожного разу, коли за вікном заспівував півень.

Я тихо піднялася з ліжка, встала навшпиньки й підійшла до розкладачки.

— Гей, Тео, — пошепотіла, легенько торкнувшись його плеча. — Вставай. Вже ранок.

Тео лише щось невдоволено промимрив під ніс, міцніше стиснув подушку й спробував натягнути ковдру на вуха, від чого його ступні оголилися ще більше.

— Ти чуєш мене? Підйом! — я не втрималася та потріпала його за волосся. — У нас попереду розбірки з циганами. 

Тео повільно розплющив одне око.

— Доброго ранку... Він був би значно добрішим, якби ти дала мені ще п’ять хвилин. Я сон не додивився. 

— І що ж такого цікавого тобі снилося?

Тео загадково посміхнувся. 

— Не думаю, що ти хочеш це знати. 

Я закотила очі. 

— Знову якась похабщина?

— Ще й яка. І ти там теж була.

— Не продовжуй!

— У головній ролі.

— Все, замовкни, Тео! Я дійсно не хочу знати, що там міг згенерувати твій хворий мозок. Спитала суто з ввічливості. 

Я одягнулася, привела себе до ладу та спустилася на перший поверх. Пані Марина вже накрила стіл — чай та млинці. Швидко закинувши в себе частування, ми з Тео забрали свої речі та пішли на вулицю, до “Паджеро”, яке гарчало на увесь двір і було готове підвезти нас до циганського табору. 

Ми їхали мовчки, морально налаштовуючись на майбутню розмову. На околиці лісосмуги, за кілометр від села, розкинулося кілька строкатих наметів, біля яких стояли мікроавтобуси, причепи й купи розкладених речей. Табір постав перед ними справжнім мурашником, охопленим тотальною метушнею. Вже згори, із пагорба, було видно, що роми не сплять.

Скрізь кипіла робота. Яскраві шатри складалися на траву, перетворюючись на акуратні пакунки. Жінки у довгих, барвистих спідницях, які хаотично миготіли між вагончиками, спритно зв'язували у вузли величезні ковдри, валізи та хатнє начиння. Чоловіки гуртом завантажували важкі скрині й металеві каркаси у багажники та на дахи мікроавтобусів. У повітрі висіла суміш паніки і піднесеного очікування. Дим від згасаючих залишків багать змішувався із вихлопами дизельних двигунів, які гули вусібіч. Перегавкувалися собаки, носилися напівроздягнені дітлахи, а з відкритих вікон одного з фургонів на всю потужність лунала бадьора ромська музика.

— Боже, Тео... — прошепотіла я, хапаючи хлопця за рукав і вдивляючись у цей гармидер. — Дивись, вони ж збираються! Вони вкрали наші колеса й звалюють! Тікають, поки село спить!

— Не панікуй раніше часу, — якось дуже серйозно та по-дорослому мовив Тео. — Зараз усе з'ясуємо.

Степан припаркував джип за п'ятдесят метрів від табору, заглушив двигун, та замість того, щоб вийти з нами, він раптом... склав руки на кермі.

— Так, народ, — мовив він, не виходячи з машини. — Бажаю вам удачі. Ви цей… покажіть їм де раки зимують.

— А ви... ви з нами не підете? — здивовано перепитала я, схопившись за ручку дверей.

— Ні-і-і, — Степан покрутив головою і виставив долоню. — Мені проблеми не потрібні. Я вас привіз? Привіз. А далі вже самі. Про супровід ми не домовлялися.

Перш ніж ми встигли бодай щось заперечити, пан Степан увімкнув задню передачу, спритно розвернувся й дав газу, залишивши нас із Тео в хмарі сизого дизельного диму.

— Ну клас, — буркнув Тео, проводжаючи його поглядом. — Нічого. І без нього впораємося. Не маленькі.

З кожним кроком у напрямку табору, моя впевненість слабшала. 

— Щось мені страшно... — зізналася.

— Боїшся, що пограбують? 

— Або ще гірше… викрадуть і змусять вийти заміж за якогось місцевого цигана. 

— Ох… Не заздрю я цьому цигану, — хмикнув Тео. — Все буде добре. Твої страхи базуються на стереотипах про ромів. А насправді вони зовсім не такі… сподіваюсь. 

Я вчепилася в край толстовки Тео так міцно, що в мене забіліли пальці. Ми підійшли до кремезного чоловіка років шістдесяти. На ньому була вишита чорна сорочка, а на пальцях блищали масивні золоті персні. Він сидів на різьбленому стільці біля центрального вагончика, як справжній король серед цього гармидеру. Ми вирішили, що то барон. А судячи з того, що почули, звали його Рамір.

— Доброго дня, — якомога спокійніше промовив Тео, хоча я відчувала, як напружені його м'язи. — Ми з приводу нашої машини. “Тойота”, яка застрягла в лісосмузі. З неї зняли всі чотири колеса.

Барон повільно оглянув нас із ніг до голови. Його темні, глибокі очі затрималися на моєму переляканому обличчі, і він раптом суворо насупив сиві брови. Серце моє впало кудись у кеди.

— А чому ви вирішили, що це ми? — запитав чоловік. — Чому, як щось крадуть, то відразу цигани?

— Ну… ми цей… — Тео не зміг вигадати прийнятну відповідь. — Ми просто…

Довелося втрутитися мені:

— Ніхто не думає, що це ви. Місцеві порадили спитати у вас, може хтось щось бачив? Все ж таки табір неподалік від посадки… Ми будемо вдячні за будь-яку інформацію. 

Барон заспокоївся і кивнув.

— Асане! Руслане! А ну ходіть сюди! — гукнув він басом.

З-за вагончика миттєво з'явилися двоє високих, засмаглих хлопців. Барон підвівся і почав говорити до них ромською мовою — швидко, уривчасто й дуже емоційно, активно махаючи руками. Хлопці опустили голови, виправдовуючись і показуючи руками в бік дороги. Повітря між ними буквально іскрило. Я затамувала подих, готова в будь-яку секунду розвернутися й бігти назад.