11.

Усі мої страхи розвіялися тієї ж секунди, як ми переступили поріг будинку пана Степана. То було справжнє затишне гніздечко. Пахло свіжовипеченим пирогом з яблуками та помідорами, які у відрах чекали своєї черги перетворитися домашню консервацію. Відчувався домашній затишок, за яким я так скучила... Пані Марина, приємна жінка з лагідними очима та ледь помітною сивиною на скронях, оглянула нас із Тео з такою щирою материнською турботою, наче ми були її власними дітьми, які заблукали в лісі.

За наступну годину відбулося справжнє диво. Нас по черзі відправили до просторої, викладеної світлою плиткою ванної кімнати. Коли я змила з себе три шари смердючого болота, висушила волосся й загорнулася у великий, м'який рушник, що пахнув бузковим кондиціонером, я нарешті знову відчула себе людиною.

А потім була вечеря. Пані Марина поставила на стіл величезну макітру з гарячими, пухкими варениками з картоплею та шкварками, домашню сметану й глечик із холодним узваром. Ми з Тео поглинали це частування з такою швидкістю, що Степан призадумався, а чи не взяти з нас додаткову плату. 

До десятої вечора життя знову здавалося не таким уже й жахливим. Настрій піднявся до позначки “якось воно буде”. Але хорошим він залишався рівно до того моменту, поки пані Марина не провела нас на другий поверх і не відчинила двері кімнати, де ми мали ночувати.

— Оце спальня нашої донечки Оленки, — з теплою посмішкою мовила господиня, вмикаючи світло. — Білизна свіжа, я щойно постелила. Бажаю вам гарних снів. 

— Дякуємо, пані Марино, добраніч! — упевнено відповів Тео.

Двері за господинею зачинилися, лишивши нас у тихому напівтемному приміщенні.

Кімната й справді була дуже симпатичною: рожеві шпалери в дрібну квіточку, м'який килим, кілька великих м’яких іграшок на полицях і вікно з видом на сад. Але вся моя увага миттєво прикувалася до центру кімнати.

Там стояло ліжко.

Чудове, широке, дерев'яне ліжко із застеленою сніжно-білою білизною. На ньому лежало дві ковдри й дві подушки.

Але воно було одне.

— Е-е-е... — видавила я з себе, відчуваючи, як увесь мій хороший настрій миттєво випаровується. — Так не годиться.

Тео підійшов до ліжка, помацав матрац і задоволено кивнув:

— О, ортопедичний. Спині буде кайфово.

Потім він повернувся до мене, помітив мій скляний погляд і раптом усе зрозумів. На його обличчі повільно, але невідворотно почала розпливатися та сама бісівська й занадто задоволена посмішка.

— Поліно, — тихо мовив він, склавши руки на грудях. — У тебе зараз такий вираз обличчя, ніби ти побачила привид.

— Що робитимемо, Тео, — прошепотіла я, показуючи пальцем на матрац. — Воно одне на двох! Якось я не планувала спати з тобою.

— Та нормальне ліжко. Чого ти панікуєш? — Тео легковажно знизав плечима й розвалився на матраці прямо поверх ковдри. — Метри два завширшки. Тут можна пів села вкласти, і ніхто нікого литкою не торкнеться.

Я схрестила руки на грудях і примружилася, дивлячись на нього згори вниз. По його задоволеній фізіономії було чітко видно: цей тип абсолютно не проти лягти поруч. Аж сяє весь від такої перспективи!

— Навіть не мрій, — відрізала я. — У твоїх підліткових фантазіях це, може, й виглядає як початок романтичної пригоди, але в реальності ти спатимеш де завгодно, тільки не зі мною.

Я рішуче розвернулася, вийшла в коридор і покликала господаря.

Пан Степан піднявся на другий поверх за хвилину.

— Що сталося? Передумали ночувати у нас?

— Ні. Тут справа ось в чому…— я спробувала усміхнутися якомога ввічливіше. — А у вас немає випадково якогось матраца, розкладачки чи хоч килима товстішого? Нам би ще одне спальне місце...

Степан витріщився на мене, потім окинув поглядом Тео.

— Та ви шо... А я думав, ви пара! Ви ж гризетеся від самого ранку без зупину — точнісінько як ми з дружиною в перші роки шлюбу. Я ще Марині кажу: “О, дивись, які задорні молодята!”.

— Ми не пара!

— Принаймні поки що, — тихо додав Тео.

— Ну, як знаєте, — зітхнув господар. — Не пара то й не пара. Зараз притягну з горища розкладачку.

За п'ять хвилин у кутку нашої кімнати вже стояла стара, але цілком міцна брезентова розкладачка. Тео із фатальним зітханням перебрався туди, загорнувшись у ковдру, а я нарешті блаженно потягнулася на ліжку. 

У кімнаті згасло світло. З прочиненого вікна долинав шелест мокрого листя та тріск цвіркунів. 

— Поліно? — тихо озвався з темряви Тео.

— Що?

— Тобі зручно?

— Цілком, — відповіла я, вдивляючись у стелю, де пересувалися тіні від дерев. — Треба добре виспатися, бо завтра рано встати. Знайдемо циганського барона, викупимо наші колеса...

— І виб'ємо компенсацію за моральну шкоду, — додав Тео з темряви.

— Обов'язково. Потім ставимо колеса, виїжджаємо на нормальну трасу й одразу на найближчу мийку. Бо в Камілиній машині зараз можна картоплю саджати.

— А звідти — прямо на Одесу, — замріяно прошепотів Тео. — Без жодних поворотів у села, ліси й калюжі. Краще їхатимемо трасою, але пильнуватимемо, щоб нічого не порушити і не привернути увагу патрульних. 

— Сподіваюся, що завтра ввечері я нарешті побачу море. А ти встигнеш на свій рок-фестиваль.

— Ну і що, що на день пізніше, — тихо мовив він, поправляючи подушку. — Головне — взагалі туди дістатися. І довезти тебе цілою.

— Добраніч, катастрофо.

— Солодких снів, Поліно.

Я заплющила очі, відчуваючи, як втома нарешті бере своє. Завтра буде важкий день, але чомусь уперше за всю цю божевільну поїздку мені здавалося, що ми з усім впораємося.