10.

 “Паджеро” Степана нарешті вивернув із зарослів лісосмуги й зупинився біля нещасної автівки Каміли. Я нарешті відклала кавун та вийша на вулицю.

— Постривайте, а що тут сталося… — прошепотіла, роззираючись.

Машина стояла в тій самій калюжі, але щось у її силуеті здавалося чужим і неприродним. Вона нахилилася ще сильніше, безпорадно “присівши” на днище. Навколо в грязюці виднілися свіжі, хаотичні сліди чийогось взуття.

Я повільно виповзла з джипа, випустивши з рук кавун. Коліс не було. Жодного. Автомобіль стояв на голому череві, як покинутий ковчег.

— Наші колеса... — холодний жах розлився по моїй спині. — Тео... де наші колеса?!

Тео, який вискочив слідом за мною, на кілька секунд просто занімів, витріщившись на порожні колісні арки. Його обличчя виражало такий абсолютний, панічний розпач, що мені на мить стало його шкода. Хлопець схопився за голову, а потім... з переляку кинувся розгрібати руками найближчі кущі кропиви.

— Тео! Ти що робиш?! — закричала я. — Не лізь туди, там кліщі.

— Та може... може, вони десь поруч?! — гарячково кричав він із хащів. — Може, це якісь дикі звірі їх розтягнули?!

— Звірі?! — перепитав Степан, який поважно вибрався з джипа, схрестив руки на животі й глибоко зітхнув. — Чуєте, міські, ви мене за кого маєте? Викликали мене на буксир, а у вас машина без коліс! Я як її, по-вашому, витягну? Це що пранк якийсь?

— Та вони були! Були колеса! — вибухнула я. — Ми ж якось сюди приїхали! Три години тому тут застрягли, і все було на місці! Їх вкрали! Ще й так оперативно, поки ми в магазин ходили!

Я повернулася до Тео, який виліз із кущів весь у листі та з червоними від кропиви руками:

— Казала ж тобі! Треба було комусь залишатися в машині! Навіщо я тебе послухала й пішла з тобою?!

— Навпаки. Добре, що тебе тут не було, — обурився Тео. — А якби ці бандюки прийшли, коли ти тут одна сиділа?! Вони б на тебе напали! Нехай краще ті кляті колеса заберуть, ніж з тобою щось станеться!

І саме в цей момент, наче на замовлення для підсилення драматизму, у моїй кишені розривався мелодією телефон. На екрані висвітилося: Каміла.

Тео миттєво підскочив до мене, склавши долоні в благальному жесті:

— Полю! Будь ласочка! Тільки не кажи їй! Не кажи, що це я взяв тачку! Взагалі про мене не згадуй!

— Тео, як я це приховаю?! — я ткнула пальцем у бік “Тойоти”, яка зараз нагадувала сумного бегемотаі. — Подивися на що перетворилася її машина.

— Я щось вигадаю, чесно! Куплю колеса, все відмию! Їй не можна нервувати після операції, ну будь людиною!

Я важко зітхнула. Не те щоб я повірила в його раптову зворушливу турботу про психологічний стан сестри — скоріше, малий просто боявся, що Каміла випишеться з лікарні раніше, щоб особисто здерти з нього шкуру.

Я провела пальцем по екрану. Видихнула й заговорила найбезтурботнішим, веселим голосом, на який тільки була спроможна:

— Алло, Камілочка! Привіт, сонечко! Як ти? Як операція?

— О-о-о, Поль... — у слухавці пролунав злегка загальмований, але задоволений голос подруги. — Анестезія — це дивовижна річ. Все супер. Тільки я, здається, намагалася поцілувати анестезіолога, коли відходила... А йому років під шістдесят, і в нього такі пишні вуса, як у гетьмана... Мені тепер буде соромно в коридор виходити.

— Головне, що з тобою все добре, — я з полегшенням усміхнулася, скосивши око на Тео. Той вже намотував кола навколо “Тойоти”, немов від його розпачу колеса відростуть. 

— Ти вже в Одесі? — спитала Каміла.

— Ні, дещо затрималася... Я сіла на поїзд, а він... поїхав довшим маршрутом. Через об'їзні колії. Все добре, не хвилюйся! — здається, то був перший раз, коли я збрехала подрузі. Обов’язково пошкодую про це.

— Ну ок, відпочивай... А я ще посплю, бо гетьман обіцяв зайти на огляд... — промурмотіла. — Напиши, як заселишся у готель.

— Добре, домовилися!

Тео видихнув із таким гучним звуком, ніби щойно випірнув із глибини, і прошепотів: “Дякую”.

— Так, повертаємося до нашої жорстокої реальності, — я сховала телефон та знову подивилася на автівку. — І що нам робити далі?

Степан, який увесь цей час нетерпляче тупцяв на місці, промовив:

— Знаю я, чиї це штучки. За селом, біля крайньої посадки, цигани табором стали на літній сезон. Оце точно їхні хлопці пронишпорили.

— Цигани?! — Тео миттєво підхопився, стискаючи кулаки. — Ходімо до них! Я зараз розберуся і заберу наші колеса назад!

— Е-е, гарячий хлопче, пригальмуй! — зупинив його Степан. — Вечір уже. На ніч дивлячись у табір лізти — це треба зовсім розуму не мати. Вони там зараз гуляють, тверезого не знайдеш. Поїдемо зранку, по-людськи поговоримо з бароном.

— Зранку?! — я схопилася за голову. — А де ми ночувати будемо? У цьому селі є хоч якийсь готель?

— Готель? — Степан щиро розсміявся. — Звісно! П’ятизірковий.

— Що, правда? 

— Не правда! Який тут може бути готель? Ну ти смішна, їй богу. 

— Доведетсья ночувати у машині… — зітхнув Тео. 

— Не обов’язково, — змилостився Степан, закинувши руки в кишені. — Ви мені гроші дали? Дали. Машину вашу я не витягнув, але й оплату не поверну. Зате можу забезпечити вам нормальну ночівлю. Поїхали до мене. Донька з нами вже давно не живе, до чоловіка переїхала, а її кімната порожня стоїть. Дружина смачною вечерею нагодує, у теплій вані помиєтеся, переодягнетеся, виспитеся як люди.

Ми з Тео перезирнулися. Ідея ночувати в хаті абсолютно незнайомого дядька виглядала трохи сумнівно.

— Ми... ми навіть не знаємо вас, — завагалася я.

— Ви мене боїтесь чи що? — обурився Степан. — Я людина надійна, поважна! Мене все село знає. А дружина моя, Маринка — вчителька молодших класів! Ну що, їдете, чи будете тут в калюжі з комарами ночувати?

Ми з Тео переглянулися.

— Їдемо, — здалася я. — Тільки… речі наші заберемо. 

— Якщо і їх цигани не вкрали, — обережно додав Тео.