9.

Чекати на місцевого рятівника довелося майже годину. За цей час ми встигли вивчити напам'ять увесь бідний асортимент крамнички та кілька разів обійти центр села, розглядаючи порожні вулиці та качок, які із задоволенням вийшли покупатися у свіжих калюжах. 

Тео спустошив дві пачки чіпсів, запив це енергетиком і задоволено розпластався на дерев’яній лавці під дашком крамниці. 

— Скажи, тут кайфово, — замріяно мовив він, демонстративно вдихаючи повітря на повні груди. — Тиша, простір, ніхто нікуди не поспішає. Я б, мабуть, не відмовився жити в такому місці. Придбав би невеличкий будиночок, посадив город, завів котів... Ну хіба не краса?

Я в цей час нервово міряла кроками п'ятачок перед ґанком, намагаючись зловити бодай одну паличку зв'язку. Нарешті екран ожив, видавши заповітне “4G”. Я негайно написала повідомлення Камілі, питаючи про її стан, а потім відкрила застосунок “Укрзалізниці” й почала оновлювати сторінку з квитками на Одесу — сподіваючись, що хтось у цю секунду здасть бодай один.

— Ти з глузду з'їхав? — відгукнулася я, навіть не відриваючись від телефона. — Яка краса? Тут же нудьга смертельна! Жодної пристойної кав'ярні, жодної книгарні, ніяких івентів. А лікарі? А доставка суші? Як можна добровільно проміняти цивілізацію та розвиток на... село?

— Ех, Поліно, Поліно, — зітхнув Тео, розплющивши одне око й з жалем дивлячись на мене. — Ти занадто складна. Усе тобі треба проаналізувати, структурувати, загнати в якісь рамки та графіки. А життя — воно ж простіше! Воно тут: у теплому вітрі, в ароматі дощу, у тому, щоб просто сидіти й ні про що не думати.

— Це називається цілеспрямованість і амбіції, Тео! — я нарешті сховала телефон у кишеню, зрозумівши, що квитків немає й не буде. — Я міська людина. Я люблю ритм, люблю, коли навколо мене люди, які прагнуть чогось більшого. Звісно, у селі теж можна самореалізуватися, але не у моїй професії. Та й тут немає головного…

— …Артура Як-його-там? — хмикнув він, сідаючи на лавці й спираючись ліктями об коліна. 

Я закотила очі. 

— Взагалі-то я мала на увазі швидкісний інтернет. Але… Артура тут теж немає, згодна. Я вже скучила за ним. Востаннє ми бачилися минулого тижня.

— Не схоже, що він теж за тобою сумує, — м'яко зауважив Тео, дивлячись прямо в очі. — За цілий день він жодного разу не написав і не зателефонував тобі. 

— На це є причини. Все ж таки стосунки між викладачем та студенткою — тема пікантна. Артур не буде проявляти ініціативу, поки я… поки я не підштовхну його до цього. Він не хоче ризикувати.

— Що за тюхтій… От чим більше ти про нього розповідаєш, тим більше він мені не подобається.

 — Головне, щоб мені подобався!

Розмову перервала поява нашого рятівника.

Біля магазину з гуркотом, піднімаючи море бризок, зупинився масивний, побитий життям і відсутністю доріг зелений “Мітсубісі Паджеро”. З машини поважно вибрався чоловік років п'ятдесяти — кремезний, у замасленому комбінезоні, з кущистими вусами та кепкою з написом “Доброго вечора, ми з України”.

— Здоров, друзяки! — басом прогримів він, оглядаючи нас. — Це ви ралі у лісосмузі вирішили влаштувати? Я Степан.

— Ми, пане Степане, ми, — кивнув Тео, підводячись з лавки. Дякую, що приїхали.

Степан одразу виставив уперед широку, мозолясту долоню:

 — Значить так, дітвора. Гроші наперед. Бо я зараз пальне спалю, трос порву, а ви мені потім казки розказувати будете. Тут лохів немає.

“Окрім нас” — подумала я.

Довелося слухняно відрахувати обіцяні гроші. Степан перерахував купюри, перевірив їх на світло, задоволено крякнув і сховав у глибоку кишеню комбінезона.

— Залізайте, — він хитнув головою в бік задніх дверей джипа. — Поїдемо витягати ваше корито.

Ми з Тео відкрили задні двері й знову застигли. На передньому сидінні спав старий пес розміром з вовка, а заднє і багажник були вщент забиті... величезними, смугастими, стиглими кавунами.

— Е-е-е... а куди сідати? — розгублено спитала я.

— Карася не чіпайте, — Степан кивнув на собаку, яка, почувши своє ім’я, настовбурчила одне вухо. — Він своїм кріслом не поступиться. Краще посуньте трохи кавуни. Ви худі, вам багато місця не знадобиться, — гукнув з водійського сидіння Степан, вмикаючи першу передачу. — Я якраз з овочебази їхав, куму віз. До речі, не хочете купити? За оптовою ціною віддам. 

— Хочемо, — закивав Тео. 

Я штовхнула його ліктем. Цей дядько стільки грошей з нас здер, що я радше його собаку під хвіст поцілую, ніж дозволю обібрати себе ще більше. 

— Про кавуни поговоримо потім, — відрубала. — Спершу машина. Ну ж бо, не будемо гаяти час. Вже ніч насувається.

У результаті ми були змушені удвох моститися на п'ятнадцяти сантиметрах квадратних. Тео сів першим, а мене затисло між його плечем і трьома гігантськими кавунами, один з яких довелося тримати на колінах, щоб він не розбився на черговій вибоїні.