8.

Дощ вщух так само раптово, як і почався. Хмари трохи розсунулися, але волога, здається, проникла абсолютно всюди. Тео нарешті вдягнувся у сухий комплект речей, так-сяк пригладив своє неслухняне волосся і сказав, що готовий вирушати на пошуки допомоги.

Ми зачинили “Тойоту”, що так і лишилася сумно перехиленою в калюжі, й вирушили назад у село.

Боже, це була не прогулянка, а справжнє випробування для психіки. Під ногами чавкала рідка, важка грязюка, яка з кожним кроком налипала на мої колись білі кеди, перетворюючи їх на величезні глиняні кайдани. Вогкість пробирала до кісток. Футболка липла до спини, повітря було важким, як у тропіках. Я йшла, високо підіймаючи ноги, як чапля на болоті, а ось Тео навпаки — пер вперед, точно танк, навіть не зважаючи, що вже по коліна заляпався грязюкою.

У перших трьох хатах на наші відчайдушні крики під воротами ніхто не відповів. Лише з-за високих парканів виривалося загрозливе гарчання місцевих собак.

— За гостинністю це село явно не в топ-10 України, — буркнув Тео, перестрибуючи чергову калюжу. — О, дивись, світло в кінці тунелю!

Далі по вулиці, біля перехрестя, одиноко світилася вивіска з гордим написом “Продукти. Побутова хімія” та невеликим ґанком під залізним дашком.

Ми буквально ввалилися всередину. У магазині пахло свіжим хлібом, копченою рибою та дешевою кавою з автомата. За стійкою сидів вусатий чоловік у синьому фартуху і поважно читав старезний журнал з голою дівкою на обкладинці.

— Доброго дня! — якомога миліше посміхнулася я. — Вибачте, будь ласка, у нас там машина застрягла в лісосмузі... Геть на черево сіла. Ви не підкажете, чи є в селі хтось із трактором? Або хоч хтось, хто може допомогти?

Продавець повільно відклав журнал, оглянув мої заляпані болотом ноги, потім перевів погляд на Тео, який уже встиг ухопити з полиці пачку чіпсів, і розплився в широкій, бешкетній посмішці.

— В лісосмузі? — перепитав чоловік. — І як це вас туди занесло? Там же років з десять машини не їздять. Тим шляхом тільки корів на пасовисько водять.

— Корів? — Тео підняв ногу та подивився на підошву свого кросівка. — А я все думаю, що то за запах… Думав, що то ти пукнула і тактовно мовчав. А виявляється я вступив у продукт життєдіяльності корови.

Продавець щиро розреготався.

 — Ну, це до грошей! А щодо вашої проблеми… Тракторист Микола зараз у сусідньому районі на весіллі, тож не варіант. Але... є в мене один знайомий. У нього не трактор, а цілий “Мітсубісі Паджеро”. Монстр, а не машина! З лебідкою, тросом — усе як має бути. Буксиром вас витягне за милу душу. Тільки, самі розумієте, людина за спасибі в болото не поїде.

Якось дивно у цьому селі працюють прикмети. У какашку вступив Тео, а гроші прилетять якомусь незнайомцю на позашляховику.

— Ми заплатимо! — вигукнула я, хапаючись за цей шанс. — Скільки він візьме?

Продавець дістав старий кнопковий телефон, набрав номер, і на кілька секунд відволікся на розмову. Вони коротко про щось переговорювалися, шушукалися, рахували кілометри. Нарешті він прикрив динамік долонею і назвав суму.

Цифра пролунала, як постріл.

У мене очі буквально вилізли на лоб, а щелепа вдруге за день збиралася зустрітися з підлогою. За ці гроші можна було не те що витягти нашу машину з калюжі — за ці гроші можна було орендувати гелікоптер, який би переніс нас разом із машиною прямо на пляж Ланжерон в Одесі!

— Скільки?! — перепитала я, відчуваючи, як пульс прискорюється. — Ви жартуєте?! Це ж майже вартість нашого відпочинку!

— Дівчино, ну а як ви хотіли? — знизав плечима продавець. — Бензин нині дорогий, а як тягти вас із того болота — то доведеться ще й мийку їхати. Не хочете — сидіть до понеділка, поки Микола з весілля повернеться.

Я повільно повернулася до Тео, відчуваючи, як всередині вибухає справжнє полум'я. Схопила його за рукав толстовки, відтягуючи вбік від стелажу з шоколадками.

— Що робити? — процідила я крізь зуби, намагаючись не кричати на весь магазин. — Ця поїздка занадто дорого мені обходиться?! Це катастрофа! Мій бюджет тріщить по всіх швах, і все через тебе!

Тео абсолютно не злякався мого гніву. Він спокійно витяг із моїх пальців свій рукав, дістав свій гаманець, склав купюри й легенько клацнув пальцями мене по носі.

— Поліно, заспокойся. Я докладу свою частину, у мене є заощадження. І взагалі... — він посміхнувся своєю нахабною, але чомусь дивно теплою посмішкою і подивився мені прямо в очі. — Гроші — це просто папірці. Вони приходять і йдуть. А от спогади про нашу пригоду... вони безцінні.

Я відкрила рот, щоб видати нову порцію праведного гніву, але слова раптом застрягли десь у горлі. Його карі очі знову випромінювали таку бісівську впевненість, що я лише безпорадно зітхнула.

— Дзвоніть своєму другу, — зітхнула я, повертаючись до продавця.