7.

Тео пішов, рішуче чалапаючи кросівками по глибокій грязюці, а я пересіла на водійське крісло і опустила бічне скло, щоб чути його команди. Дощ нещадно лупив хлопця по спині, його футболка вже потемніла й важко обліпила плечі.

— Поліно, слухай команду! — крикнув він, упершись руками в капот. — Зараз я спробую її розгойдати. Як скажу “давай” — плавно тисни на газ. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — буркнула я, вчепившись у кермо. — Ще б знайти той газ…

Тео глибоко вдихнув, напружився і штовхнув машину назад, потім уперед. Я з подивом помітила, як “Тойота” справді піддалася і почала ритмічно розгойдуватися. “Нічого собі, а малий виявляється сильніший, ніж здається”, — промайнуло в голові.

— Давай! Тисни! — гукнув Тео, коли машина вчергове хитнулася вперед.

У цей момент я вже визначилася, яку саме педаль натискатиму. Обрала інтуїтивно. А що? Тео може покладатися на свої інстинкти, а мені зась? Тисну. Плавно, як він і просив… але по гальмах. Машина, яка майже вирвалася з полону, різко, з глухим ударом застигла на місці, наче вкопана.

Результат виявився миттєвим і епічним. Передні колеса заблокувалися, але від різкого поштовху вся жижа, торф і брудна вода з калюжі фонтаном злетіли вгору прямо з-під крила автівки. І весь цей брудний салют акуратно, щільним шаром приземлився на Тео.

Він застиг. Одяг став коричневим, обличчя було рясно вкрите цятками мулу, а з кінчика носа театрально впала велика крапля болота. Тео повільно опустив руки, витер очі долонею і подивився на мене крізь лобове скло поглядом, у якому читалося глибоке розчарування в моїх інтелектуальних здібностях.

— Поліно, — тихо, але виразно сказав він, підходячи до водійських дверей і смикаючи ручку. — Газ — справа. Гальма — зліва. Це так… на майбутнє.

Він збирався застрибнути в салон, але я миттєво заблокувала двері зсередини (щось та й вмію) й замахала на нього руками через скло:

— Стоп! Стоп! Навіть не думай! Куди ти лізеш у такому вигляді?!

Тео обурено витріщився на мене:

— У сенсі? Я змок і змерз, пусти в тачку!

— Якщо ти сядеш на ці велюрові сидіння, Каміла тебе вб’є! — закричала я через щілину у вікні. — Ти бачив себе? Ці чохли потім ніяка хімчистка не візьме! Ані руш!

Тео зітхнув, дивлячись на небо, з якого все ще лило, потім знову на мене. Його обличчя раптом набуло якогось підозріло хитрого виразу.

— Гаразд, — посміхнувся він. — Натяк зрозумів.

І перш ніж я встигла запитати, що саме він зрозумів, Тео вхопився за край своєї футболки й одним рухом стягнув її через голову, кинувши прямо на капот. Далі черга дійшла до кросівок і шкарпеток. Коли його рука лягла на ремінь джинсів, я злякано затулила очі долонею.

— Ей! Ти що робиш?! Припини цей неоплачений стрибтиз!

— Ну а як я в машину сяду? Ти ж сама сказала — чохли! — долинав ззовні його роздратований голос. — Не дивися, якщо соромишся.

— Я не соромлюсь. Чого я там не бачила…

Та виявляється багато чого… Перед машиною стояв хлопець в одних боксерах, і цей хлопець жодним чином не нагадував “малого”, до якого я звикла. Коли він встиг настільки кардинально змінитися? Широкі плечі, чітко окреслені рельєфні руки, на яких зараз блищали краплі дощу, і цілком очевидні кубики преса. Куди подівся той худий сутулий підліток?

— Тео... ти що, анаболіки на сніданок їси? Звідки ці м’язи?

Він закинув голову і голосно, щиро розреготався. Його плечі затряслися від сміху. Було помітно, як йому неабияк лестила моя реакція.

— Ні. Просто останні місяці я щовечора ходив на турніки біля школи. Радий, що ти оцінила.

Він нарешті смикнув двері і швидко застрибнув на пасажирське сидіння. В салоні миттєво запахло свіжістю і дощем, а від самого Тео йшла майже хвиля тепла.

Я відчула, як мої щоки починають палати. Поспіхом кинулася до своєї пляжної сумки, перехиляючись через сидіння.

— На, тримай! — майже силоміць ткнула йому в руки свій великий рушник із яскравими рожевими фламінго. — Загорнися негайно! І прикрийся... а то ти мене бентежиш. Тобто, заважаєш зосередитися на проблемі!

Тео перехопив рушник, обмотав його навколо стегон і знову блиснув своїми ямочками на щоках, підсунувшись ближче до пічки. У автівці запанувала якась дуже дивна, камерна атмосфера. По даху з новою силою забарабанив дощ, перетворюючи все навколо на розмиту зелено-сіру акварель. 

— Отже, план такий, — почала я, намагаючись дивитися виключно на лобове скло, а не на його мокрі плечі. — Чекаємо, поки ця стіна води трохи вщухне, а тоді йдемо шукати цивілізацію. Разом.

— Чому це разом? — Тео підняв брову. — Тут іти кілометри три назад до перших хат. По багнюці. Сиди в машині, я сам збігаю, знайду якогось дядька з трактором і повернуся.

— Ну ні, самого я тебе не відпущу, — відрізала я. — Ти — ходяча катастрофа. Ще не вистачало, аби ти десь у лісі загубився. Так що без варіантів: ідемо вдвох.

— Тобі просто страшно залишатися самій?

— Ні! Ну… хіба трохи.

Тео лише тихо хмикнув і слухняно кивнув, підібгавши під себе ноги.

— Гаразд, тоді підемо разом.

Час минав, а дощ — ні. Вода стікала по склу суцільними потоками.

Мій шлунок раптом видав такий гучний, зрадницький і тривалий клич кита, що його не змогла заглушити навіть злива. Я миттєво зніяковіла і притиснула долоню до живота, сподіваючись, що Тео нічого не почув. Куди там. На його обличчі одразу розпливлася знайома єхидна посмішка.

— Ого. Здається, ти зголодніла, — зауважив він.

— Я просто не поснідала, — буркнула я, відвертаючись до вікна. — Думала, ми з Камілою за дві години доїдемо до першої нормальної заправки з хот-догами й кавою. 

— Ну, хот-догів у мене немає… — Тео раптом перехилився назад, змусивши рушник загрозливо зсунутися (я чесно заплющила одне око), і витяг з-під сидіння туристичний наплічник. — Але до подорожей я ставлюся серйозно. Нікуди не їду без перекусу. 

Він розстебнув блискавку і дістав звідти великий пластиковий лоток, замотаний у рушник. Коли Тео зняв кришку, по салону розійшовся просто божественний, запаморочливий аромат. Там лежали акуратні, товсті бутерброди з домашньою бужениною, свіжим огірком та сиром. Поруч знайшовся великий термос.