6.

— Що? Ні, який трактор, Тео! Ти з глузду з'їхав? — я категорично відмовилася приймати сувору реальність. — Не думаю, що все аж настільки погано.

Мій мозок, вихований на наукових статтях та впевненості, що будь-яку проблему можна розв'язати інтелектуальним шляхом, вперто шукав альтернативу. Ну не могли ми просто так здатися якійсь сільській калюжі! Люди ж якось вибираються з таких ситуацій без залучення важкої сільськогосподарської техніки. Має бути простий фізичний закон. Треба просто щось підкласти під колеса: гілки, килимки з салону, зрештою, підштовхнути трохи...

Я схопила телефон.

— Зараз погуглю. Є мільйон лайфхаків для автомобілістів. Я бачила в ТікТоку, як колеса обв'язують мотузками, або...

Я подивилася на екран. У верхньому кутку, там, де зазвичай красувалися палички 4G, зараз гордо світилося “Немає мережі”. Абсолютний, первозданний цифровий вакуум. Аж якось моторошно стало.

— Ну звісно! — я в розпачі кинула телефон на торпеду. — Яка мережа в цьому бермудському трикутнику! Значить так, план міняється. Досить сидіти й чекати на диво. Виходимо й просто штовхаємо.

Я вже занесла руку над ручкою дверей, як раптом Тео перехопив моє зап'ястя. Його долоня була гарячою і неочікувано міцною.

— Стоп. Куди ти зібралася? — його голос став незвично суворим. — Подивись у вікно, там злива стіною. Ти через дві секунди змокнеш до нитки. Я тебе з машини не випущу. І взагалі... це не жіноча справа — машину з болота штовхати.

Мене наче струмом ударило. Я висмикнула руку і повернулася до нього, дивлячись так, наче він щойно озвучив маніфест середньовічної інквізиції.

— Що ти сказав? “Не жіноча справа”? — мої ніздрі роздулися від обурення. — Серйозно, Тео? Агов, ми у двадцять першому столітті! Звідки в тобі цей дрімучий шовінізм? З чого це ти взяв, що є якісь “жіночі” та “не жіночі” справи? Жінки зараз керують державами, літають у космос, засновують багатомільйонний бізнес і, між іншим, штовхають машини нічим не гірше за чоловіків! А іноді й мізків мають більше, щоб у ці калюжі взагалі не заїжджати!

Тео не злякався моєї тиради. Він навіть не закотив очі, як робив зазвичай, а лише зітхнув, відпускаючи кермо, і подивився на мене дуже спокійно… навіть трохи поблажливо. 

— Полю, до чого тут космос і держави? — тихо сказав він. — Я не про твої здібності кажу і не про права жінок. Я просто дивлюся на тебе. Ти сидиш тут — у білих шортиках, у чистих кедах, така ніжна… тендітна, коли не гарчиш. Ти не повинна лізти в це місиво по коліна і рвати спину. Для такої брудної роботи є я. Вважаєш, що тачку можна виштовхати? Окей, я спробую. А ти сиди в салоні, добре?

Я заніміла, так і не закривши рота, готова випустити наступну порцію феміністичних аргументів. Але аргументи раптом скінчилися.

В салоні знову стало чути лише шалений стукіт дощу по даху. Я дивилася на Тео, і в голові відбувався серйозний збій системи. “Ніжна і тендітна”? Він реально це сказав? На якусь коротку, божевільну мить у моїх грудях ворухнулося щось дуже дивне, схоже на... повагу. Чи навіть легке тепло. Невже цей малий довбограй може бути милим?

Проте романтичний морок розвіявся так само швидко, як і з’явився. Гаряча хвиля логіки повернула мене на землю.

“Захисник знайшовся! — подумки обурилася я. — А через кого ми взагалі опинилися в цій глушині? Завдяки чийому ідіотизму ми зараз сидимо посеред калюжі? Я вже мала б засмагати на Одеському пляжі, ну або принаймні пити каву на заправці під Уманню!”.

Я зсунула брови, повертаючи собі колишній суворий тон:

— Гаразд. Прапор тобі в руки. Якщо це суто чоловіча справа, то йди і штовхай. Сам. А я подивлюся, як твоя фізична сила виправляє те, що наробили інстинкти.

Тео лише криво посміхнувся, ніби чекав такої реакції. Він слухняно кивнув.

— Справедливо. 

Він глибоко вдихнув, нарешті зняв свої дурнуваті окуляри, і рішуче відчинив водійські двері. В салон миттєво увірвався холодний вітер та жменя дощових бризок. Наостанок Тео озирнувся на мене:

— Якщо почуєш, що колеса почнуть чіплятися за землю — тисни на газ. Тільки плавно. Не переплутай педалі.

— Та добре.

Він вискочив на вулицю, з гуркотом зачинивши за собою двері, і я залишилася в машині сама, спостерігаючи через запітніле скло, як його постать миттєво стає мокрою під проливним дощем.

Напевно, мені, такій супер-пупер-феміністці, не варто зізнаватися, що я й гадки не маю, як виглядає та педаль газу…