5.

З’їзд із траси на другорядну дорогу спочатку здався мені непоганою ідеєю. Село, в яке ми в'їхали хвилин за двадцять, виглядало неймовірно мальовничо, наче з листівок про автентичну Україну. Ошатні білі хатки з акуратними парканами, розлогі старі верби, що схилялися над дорогою, і палісадники, які просто вибухали різнобарв'ям мальв та лілій. Повітря після задушливого Харкова здавалося солодким — воно пахло скошеною травою та прибитим пилом.

Але вся ця пасторальна краса швидко втратила свій шарм, коли хмари остаточно прорвало. На лобове скло нашої автівки обрушилася суцільна стіна води. Двірники заходили на максимальній швидкості, із титанічними зусиллями ганяючи потоки води туди-сюди.

Раптом екран мого телефона, закріпленого на панелі, видав дивний писк. Стрілка навігатора закрутилася на місці, як скажена, а приємний жіночий голос робота впевнено скомандував: 

— Через п'ятдесят метрів поверніть праворуч.

— Що, вибачте? — перепитала я. — У ставок?

— Поверніть праворуч, — не здавалася жіночка-робот. — Рухайтеся цією дорогою триста метрів.

— Твій навігатор якийсь обкурений, — хмикнув Тео, крутячи кермо ліворуч, бо праворуч справді блищало широке сільське озеро з наляканими качками. — Чому він нас підставляє?

Наступні десять хвилин перетворилися на сюрреалістичний квест. Навігатор божеволів, прокладаючи шлях то через людські двори, то крізь неіснуючі мости. Коли Тео, довірившись черговій стрілці, повернув у вузький провулок і ми ледь не знесли паркан із сітки-рабиці, за яким починалися акуратні грядки з помідорами, я нарешті все зрозуміла.

— Стій! Гальмуй, Тео! — закричала я, коли перед самим капотом виріс паркан. — Я знаю, в чому справа! Карта у додатку застаріла. Ці маршрути давно не оновлювали. На карті половини вулиць немає. Там, де зараз у людей городи і хати, раніше була звичайна польова дорога. Маршрут абсолютно не збігається з реальністю!

— Ну то увімкни Гугл-мапу. 

— Думаєш, без твоєї поради я до цього не доперла? Тут мобільний інтернет не ловить. Мабуть, через негоду.

Тео натиснув на гальма, машина зупинилася в сантиметрі від воріт. Він закрив додаток з картою та гучно видихнув, відкинувшись на спинку сидіння.

— Ну от і все. Кінець цифровій епосі. Настав час для справжніх чоловічих методів, — заявив цей самовпевнений дурень.

— Це ти про що? — з підозрою спитала я.

— Інстинкти, Поліно. Справжній водій відчуває дорогу печінкою. Навіщо нам американські супутники, якщо у мене є вроджений компас? Дивись, Одеса у нас де? На півдні. Сонце сідає на заході. Зараз хмари, сонце не видно, але я точно знаю, що нам треба триматися лівіше від тієї великої водонапірної вежі.

— Тео, не треба інстинктів, давай просто зупинимося і запитаємо дорогу в когось із місцевих! — спробувала достукатися я до його залишків здорового глузду.

— Та кого ти тут у таку зливу спитаєш? Всі по хатах сидять, серіали дивляться. Довірся мені, я знаю, що роблю. Ми зараз об’їдемо це село через он ту лісосмугу, а там рукою подати до заправки… купимо бензину, вип’ємо кави. 

— Я б зараз не відмовилася від кави… — подумала вголос, накидуючи на плечі сорочку. — І чогось солоденького.

Тео кивнув. Він впевнено увімкнув задню вередачу, викрутив кермо і спрямував “Тойоту” геть від людських обійсть — прямо в густу, темну посадку, де звивалася розмокла від дощу ґрунтова дорога.

Навколо нас шуміли мокрі дерева, періодично б'ючи гілками по даху автівки, а під колесами почало підозріло хлюпати й чавкати. Земля перетворилася на густе, слизьке місиво.

— Тео, мені це не подобається. Здається, твої інстинкти працюють не краще мого навігатора, — напружено промовила я, вчепившись пальцями в панель. — Давай повернемося.

— Та тут їхати всього нічого, я бачу просвіт між деревами...

І саме в цей момент машина з розгону влетіла в глибоченну, величезну калюжу. Полетіли бризки брудної води, закриваючи все лобове скло. Двигун видав важкий, напружений гул, колеса шалено закрутилися на місці, розкидаючи навколо фонтани з болота, і... наша “Тойота” намертво сіла на черево.

Тео спробував увімкнути задню — колеса лише безпорадно свистіли в грязюці. Машина закряхтіла, занурюючись у калюжу ще глибше.

В салоні повисла дзвінка, майже урочиста тиша. Чути було тільки, як по даху барабанить дощ.

Я повільно повернула голову до Тео. Він сидів, усе ще стискаючи кермо, і з дуже зацікавленим виглядом розглядав панель приладів.

— Ну... — тихо озвався він, не дивлячись на мене. — Хороша новина: інстинкти мене не підвели, ми справді рухалися на південь.

— А погана? — процідила я крізь зуби, відчуваючи, як у мені закипає вулкан.

— Погана — ми застрягли. І, здається, без трактора ми звідси не виберемося.