4.

— Гальмуй, я сказала! Зупинись, чорт забирай! — закричала, вчепившись у пасок безпеки так, наче він був моїм єдиним зв'язком із реальністю.

— Та гальмую, гальмую! Не репетуй, — Тео крутнув кермо праворуч і плавно з’їхав на запорошене пилом узбіччя. — Ну і панікерка…

Щойно колеса “Тойоти” зашурхотіли по гравію, я вискочила з салону, хапаючи ротом свіже повітря. Мої ноги злегка тремтіли. Я рішуче підійшла до багажника і почала смикати за ручку. Зачинено.

— Тео, відчини багажник! — я гепнула кулаком по склу. — Мені треба дістати речі.

Він повільно вийшов із машини, обійшов її і вперся руками в крило, з ледь помітною втомою спостерігаючи за моїми істеричними спробами зламати замок.

— Заспокойся. Багажник заїдає, ти ж знаєш. Там треба одночасно тиснути на кнопку і піднімати лівою рукою. І взагалі — куди ти зібралася?

— Куди завгодно! Пішки, автостопом, назад до Харкова — мені байдуже! — я смикнула кришку ще раз, але та навіть не ворухнулася. — Я не збираюся їхати з водієм, у якого замість прав — кольорова ксерокопія. Мені, знаєш, хочеться до випускного дожити… 

— Доживеш! Досі ж все було гаразд, — спокійно промовив Тео. — Послухай мене секунду. Без паніки. Якщо я сказав, що довезу тебе до твоєї Одеси — значить, довезу. У мене тут визрів план.

— План? — я іронічно схрестила руки на грудях. — Ти мене лякаєш.

— Ми просто поїдемо іншим шляхом, — Тео підійшов ближче, активно жестикулюючи. — Поїдемо через села. Старобельська траса, об'їзні, польові дороги. Копи на таких ділянках зроду не стоять — їм там ловити нічого, крім трактористів. Так, дорога вийде довшою десь на сотню кілометрів, і потрясе нас трохи сильніше, зате ми доїдемо без жодних пригод і штрафмайданчиків. Ще й, якщо пощастить, зможемо кукурудзи наламати в полі… Ти любиш молоду варену кукурудзу? Хоча, чого я питаю, її всі люблять.

— Не хочу я кукурудзи.

— А гарні фото у соняшника на заході сонця хочеш? Я тобі таку фотосесію організую! Закачаєшся.

Я закинула голову вгору, шукаючи підтримки у неба, але небо лише погрозливо супилося сірими хмарами.

— Твій план — це повна маячня. Ти абсолютно, хронічно безвідповідальний! Тобі аби тільки розважатися, а на наслідки начхати. У тебе в голові один твій рок-фестиваль і жодної дорослої думки!

Ці слова, здається, нарешті зачепили його за живе. Посмішка миттєво зникла з обличчя Тео. Він зробив крок до мене — раптом такий високий, серйозний, зовсім не схожий на того дрібного шкета, яким я його вважала.

— Я відповідальний, Поліно, — тихо, але твердо сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — І зараз я готовий нести відповідальність не тільки за себе, а й за тебе. І за цю машину. От тільки ти мені не даєш цього зробити. Ти заздалегідь вирішила, що я ні на що не здатний. Ти дивишся на мене і бачиш малого пацана. Але я виріс.  Вже давно.

Він дивився на мене так відкрито, так благально, що в мене всередині щось на секунду здригнулося. Його карі очі зараз здавалися темними й глибокими, і в них не було ні краплі того підліткового нахабства, яке мене так дратувало. Господи, у нього погляд, як у кокер-спаніеля!

— Дай мені один шанс, — тихо попросив він. — Просто один шанс довести, що я можу бути надійним. Поїхали через села. Я обіцяю, що ми дістанемося Одеси цілими й неушкодженими.

Я відвела погляд, намагаючись не піддаватися на його емоційну промову. Розчулитися? Повірити хлопцю, який щойно обманював копа? Ну ні, я не така наївна.

Я роззирнулася навколо. По обидва боки траси тяглися безкраї поля. До найближчого населеного пункту — кілометрів п'ятнадцять, якщо не більше. Повз нас із ревінням пронеслася величезна фура, обдавши мене хмарою гарячого повітря й запахом бензину. А на додачу до всього, десь далеко глухо прогримів перший грім, і мені на ніс упала велика, важка крапля дощу.

Негода впевнено наближалася. Темно-синя хмара вже майже закрила сонце.

Стояти посеред траси під зливою і чекати на диво — це ще гірша перспектива, ніж подорож із Тео. “Краще вже пересидіти дощ у машині, — гарячково міркувала я. — А там, на першій же великій заправці, я щось вигадаю. Головне — доїхати до неї цілими та неушкодженими.

Я важко зітхнула і демонстративно поправила волосся.

— Гаразд, — буркнула, розвертаючись до пасажирських дверей. — Але якщо ти мене підевеш…

Тео полегшено видихнув, і на його щоках знову проступили ямочки.

— Не підведу. Сідай, зараз капати почне.