3.

Перші дві години поїздки я відчайдушно намагалась абстрагуватися. Побудувала між нами невидиму стіну ментального суверенітету, розкрила на колінах роздруковані тези своєї доповіді й заглибилася у вивчення семантичних зрушень. Навушники у вухах мали б остаточно сигналізувати: “Абонент недоступний”.

Але Тео на мої сигнали було глибоко начхати. Його рот не закривався, за одним проігнорованим мною питанням прилітало наступне, і так без упину. 

— Поль, чуєш?— він штурхнув мене в плече, змушуючи витягти один навушник. — А твій цей... як його... ну коханий викладач. Він реально такий класний? Просто я бачив його фотку на сайті університету, і, знаєш, як на мене, він аж ніяк не тягне на роль краша. 

Я ледь не вдавилася власним вдихом і різко повернулася до нього:

 — По-перше, він дійсно крутий. Просто там фото невдале… — хоча це не зупинило мене від того, щоб скачати його та зберегти у себе в телефоні. — А по-друге — звідки ти взагалі про нього знаєш?!

Тео нахабно посміхнувся, не зводячи очей з дороги. 

— Бо ти часто приходиш до нас додому. Навіть сама не помічаєш, що кожна ваша з Камілою розмова рано чи пізно сходиться до обговорень чеснот цього викладача. Інколи мені здається, що ви обидві запали на нього. 

— На нього запала половина факультету! — сумно зітхнула я. — Але, Тео, тебе це абсолютно не стосується. Слідкуй за дорогою.

— Та я слідкую. Просто висловлюю незалежну чоловічу думку, — він легковажно знизав одним плечем. — Як на мене, вся ця твоя закоханість — це якийсь суцільний самообман. Ну серйозно… Йому ж років під тридцять, він застарий для тебе. Навіть погляд у нього такий, наче… наче він має хронічний запор. Ти — яскрава, жива, весела, а з ним перетворишся на якусь бібліотечну мишу. Тобі потрібен хтось, хто додасть у твоє життя драйву, а не оце.

Я лише красномовно закотила очі й демонстративно запхнула навушник назад у вухо.

Драйву мені, бачите, треба. Наче я просила поради у хлопця, який ще минулого року ховав під диваном флешку з порно та випрошував у матері гроші на новий вейп. Що він узагалі може розуміти в дорослих, інтелектуальних стосунках? Малий ще, підліткові максималістичні гормони в голові грають — от і все.

Тео замовк рівно на три хвилини. Потім почав ритмічно відстукувати пальцями по керму якийсь марш, періодично поглядаючи на мене через дзеркало заднього виду. Я зціпила зуби. “Одеса, море, Артур Володимирович”, — повторювала я про себе як мантру. Раптом машина різко смикнулася вбік, перелаштовуючись у правий ряд без жодного попередження.

І в той же момент позаду нас розірвало повітря пронизливе і панічне “Ву-ву-ву!”. Спалахнули синьо-червоні вогні.

На виїзді з Харківської області, прямо біля посту, за нами прилаштувався екіпаж патрульної поліції.

— Опача, — тихо сказав Тео, і вся його нахабна вальяжність випарувалася за секунду. Він помітно зблід і почав гальмувати біля узбіччя. — Приїхали…

— Що сталося? Ти швидкість перевищив? — у мене всередині все стислося.

— Та ні... Здається, поворотник забув увімкнути. Або фара не горить. Каміла казала, там проводка відходить, — буркнув він, гарячково порпаючись у бардачку.

До машини повільно підходив кремезний патрульний. Я повернулася до Тео:

— Ну то діставай документи, чого ти застряг? Посвідчення, техпаспорт.

Тео нарешті витяг із надр бардачка маленьку пластикову картку і... завагався. Щось у його поведінці змусило мене напружитися. Я вихопила документ з його рук до того, як він устиг сховати його в гаманець.

Я подивилася на водійське посвідчення і відчула, як підлога “Тойоти” кудись пливе.

Картка була надрукована на цупкому, глянцевому фотопапері. Придивившись, я помітила, що шрифт імені злегка з’їхав у бік, а кругла гербова печатка в кутку... була акуратно обведена синім капілярним фломастером Centropen.

— Тео... — прошепотіла я, дивлячись на це диво поліграфії. — Що це?

— Мої права, — пискнув він. — Тільки тссс!

Вікно опустилося. Патрульний нахилився до салону:

— Доброго дня. Сержант Ковальчук. Чому порушуємо правила маневрування? Ваші документи, будь ласка.

Я заплющила очі, готова до того, що зараз нас заарештують. Все, прощавай, наукова кар’єро. Здрастуй, судимість. Але Тео чомусь не поділяв мою паніку. Він раптом увімкнув режим актора великих і малих театрів. Опустив окуляри, зробив максимально поважне обличчя і, не випускаючи фальшивки з рук, простягнув її копу так, щоб той бачив лише загальний силует.

— Пане сержант, вибачте, винуватий! — заговорив Тео впевненим, навіть злегка поблажливим тоном. — Розумієте, поспішаємо неймовірно. Батько відправив по важливі папери, які йому сьогодні конче необхідні. Самі знаєте, як воно буває, коли у міністерстві аврал.

Коп примружився, дивлячись на Тео:

— У якому міністерстві? Хлопче, покажи документи нормально.

— Та ви що, не впізнали? — Тео раптом зробив великі очі й понизив голос до шепоту. — Ну, Терехов я. Ігор Олександрович, мер нашого міста — мій рідний дядько. А генерал-майор Терехов — батько. Вони зараз якраз на селекторній нараді з приводу реформи вашого відомства. Батько просить, щоб хлопцям на виїздах премії виписати... Якщо хочете, я можу йому прямо зараз набрати? Він оцінить вашу пильність!

Тео дістав телефон і почав удавати, що шукає контакт “Батя Генерал”, якого у нього, звісно, не було. Та й звідки йому узятися, коли його батьки заробляють вирощуванням розсади у теплицях?

Я сиділа поруч, затамувавши подих, і відчувала, як у мене починає сіпатися ліве око. Моє обличчя палало від сорому.

Патрульний кілька секунд переводив погляд з нахабної фізіономії Тео на моє бліде, налякане обличчя, яке, мабуть, виглядало як найкраще підтвердження, що ми запізнюємося у важливих державних справах. Коп зітхнув, мабуть, вирішивши не зв'язуватися з потенційним мажором і не псувати собі зміну паперовою тяганиною.

— Значить так, Терехов, — суворо сказав сержант, повернувши картку Тео. — Передай батьку і дядьку, що правила дорожнього руху єдині для всіх. Фару включи, поворотники не забувай. Щоб я вас більше не бачив. Щасливої дороги.