2.

Я летіла сходами вниз, тягнучи за собою валізу, яка гуркотіла на весь під'їзд. В голові блукала шалена, відчайдушна думка: а раптом лікарі помилилися? Раптом Камілі просто вкололи якесь чарівне знеболювальне, і вона, бліда, але героїчна, приїхала, щоб усе-таки відвезти мене назустріч моєму щастю? Ох, а, може, вона просто розіграла мене? Ну і навіщо? Знаєш ж, що я не люблю такі речі. Занудна передбачуваність — ось моя зона комфорту. 

Я вискочила зі скляних дверей на подвір'я, засліплена яскравим червневим сонцем. Срібляста “Тойота” стояла на тому ж місці. Вікно з водійського боку повільно поповзло вниз.

Я затамувала подих, змушуючи себе не сваритися через цей дурнуватий розіграш. Проте замість Каміли з салону на мене визирнуло... Оце.

На водійському сидінні, розвалившись так вальяжно, наче він керував щонайменше “Роллс-Ройсом”, сидів Тео. Молодший брат Каміли. Людина-хаос, ходяче непорозуміння і головний біль усієї їхньої родини. На його носі красувалися величезні дзеркальні сонцезахисні окуляри-авіатори, в яких доволі чітко відображався мій шок. З колонок машини на всю вулицю гримів якийсь важкий рок із таким басом, що в мене, здається, завібрували навіть зуби.

Тео спустив окуляри на кінчик носа і блиснув своєю фірмовою, абсолютно нахабною усмішкою з ямочками на щоках.

— Ну нарешті… Я вже думав, що доведеться пробиватися через вахтерів та підійматися по тебе у кімнату. 

Я застигла, міцніше стискаючи ручку валізи. 

Навіть не думала, що Тео вже вміє водити авто. Для мене він назавжди застряг у віці прищавого дванадцятирічного підлітка, який стріляв у нас з водяного пістолета, підслуховував наші розмови, щоб потім шантажувати перед батьками, і вічно ходив із розбитими колінами. Він був надійно заблокований у моїй ментальній папці з написом “Дрібний шкет”. Навіть зараз, коли він помітно витягнувся, роздався в плечах, а його кучеряве, як у альпаки, волосся набуло обрисів адекватної зачіски, я не могла сприймати його серйозно. 

— Тео? — мій голос зірвався на писк. — Ти що тут робиш? Де Каміла?

— Камка у лікарні, — спокійно відповів він, вимкнувши музику (слава Богу, мої барабанні перетинки врятовані). 

— А чому ти у її машині?

— Її забрала швидка, а ключі від тачки лишилися на тумбочці. Ну а я що? Я хлопець простий. Бачу ключі — беру ключі.

— Ти вкрав машину власної сестри, яка лежить на операційному столі?! — мої очі округлилися. — Ну і гівнюк.

— Чому одразу “вкрав”? — Тео ображено закотив очі й вийшов із машини. — Орендував у зв'язку з форс-мажорними обставинами. Розумієш, Поліно, завтра в Одесі стартує фестиваль. Там виступають “Мертві півні” та “Жадан і Собаки”! Я пів року збирав гроші на квиток. Такий шанс буває раз на сто років. Каміла все одно найближчий тиждень за кермо не сяде. Тож я вирішив поєднати приємне з корисним: і на концик встигну, і тебе, так вже й бути, підкину. Нам же по дорозі.

Я оглянула його з ніг до голови. Скептицизм всередині мене досяг таких масштабів, що міг би заснувати власну державу.

Тео як попутник? Серйозно? Це ж був найгірший варіант із усіх можливих. Якщо той стрьомний Сергій із БлаБлаКару в теорії міг мене вбити і закопати в лісосмузі, то у випадку з Тео все було з точністю до навпаки: я сама викинусь з машини на повній швидкості десь під Полтавою, аби тільки не слухати його дурнуваті підліткові жарти.

— Ні. Виключено. Я не поїду з тобою, — відрізала, розвертаючи валізу назад до гуртожитку.

— Ей, Поліно, стоп! — Тео в пару широких кроків наздогнав мене і перегородив дорогу. — Ну куди ти? Подумай мізками, ти ж у нас розумна дівчина. Ти або поїдеш зі мною або повернешся у кімнату, впадеш на ліжко і будеш плакати у подушку. Воно тобі треба?

— Я знайду інший спосіб! — гордо заявила я, хоча чудово знала, що іншого способу немає.

— Який? Пішки підеш? Чи автостопом з далекобійниками? — він знову хитро посміхнувся, заглядаючи мені в очі. — А зі мною ти доїдеш з комфортом. Безкоштовно. Я навіть дозволю тобі ввімкнути твою нудну попсу. Ну, пару пісень… не більше. Поліно, не дуркуй. Мені теж нудно їхати самому стільки годин. Давай, сюди свою валізу. Одеса чекає!

Я завагалася. Його слова, хоч як прикро було це визнавати, мали залізобетонну логіку.

Перед очима раптом постав образ Артура Володимировича. Ось він іде одеським пляжем, легкий морський бриз розвіває його волосся, він тримає мене за руку... і тут замість мене поруч із ним з'являється якась інша аспірантка. Або, що ще гірше, засмагла туристка! А я в цей час сиджу в душному Харкові, їм мівіну і дивлюся у стелю. Мій ідеальний план, моє кохання, моя кар'єра — все це залежало від того, чи переступлю я через свою гордість.

“Це просто засіб пересування, — подумки наказала я собі. — Сприймай його як безкоштовне таксі. Заткнеш вуха навушниками і доїдеш”.

— Гаразд, — зітхнула я, дивлячись на Тео максимально суворим поглядом, на який тільки була здатна. — Я поїду. Але з трьома умовами. Перша: ти мовчиш більшу частину дороги. Друга: ми не слухаємо твій важкий рок. Третя: ми їдемо суворо за навігатором і зупинками тільки на заправках. Домовилися?

— Рабські умови, — Тео хмикнув, але в його очах спалахнув переможний вогник. Він легко, наче вона нічого не важила, підхопив мою величезну валізу. — Але я згоден. Прошу в салон, пані. Ця поїздка стане найкращою у вашому житті.