1.

Хочете розсмішити Бога — розкажіть йому про свої плани. Хочете, щоб він реготав до сліз — дайте йому почитати історію про мою ідеально прораховану і бездоганно підготовлену поїздку на наукову конференцію в Одесі.  

Нічого не передбачало біди. Я сиділа на ліжку в кімнаті гуртожитку і вдесяте перевіряла вміст своєї валізи. Все за методом Марі Кондо: купальник до купальника, сонцезахисний крем — у бічній кишені, мініаптечка та косметичка у швидкому доступі. А на самому дні, дбайливо загорнутий у чохол, лежав мій ідеально відпрасований брючний костюм смарагдового кольору. Це для офіційної частини.

Сама наукова конференція мала відбутися лише за тиждень. Але мій план був набагато грандіознішим і витонченішим, ніж просто зачитування доповіді про неологізми. По-перше, ми з моєю найкращою подругою Камілою збиралися влаштувати собі мінівідпустку біля моря. А по-друге — і це найголовніше — я точно знала, що Артур (він же Артур Володимирович) теж приїжджає туди заздалегідь.

Артур — мій науковий керівник, наймолодший доцент кафедри і за сумісництвом чоловік, через якого я забувала, як дихати. Гарний, розумний, успішний… саме такий, з яким хочеться провести кожну хвилину свого життя. Я витратила два тижні, щоб шпигувати за ним, і — о диво! — абсолютно “випадково” забронювала для нас із Камілою номери в тому самому готелі біля моря, де планував зупинитися він. Цей тиждень мав стати вирішальним. Пляж, заходи сонця, невимушені розмови про лінгвістику за келихом холодного вина… Я вже бачила цей романтичний фільм у своїй голові. 

Залишалося тільки дочекатися Камілу. Вона обіцяла довезти мене з Харкова до Одеси з вітерцем, піснями Тейлор Свіфт та зупинками на каву з хот-догом на кожній заправці. На годиннику — дев'ята ранку. Вона вже мала бути тут.

Екран телефона, що лежав на столі, спалахнув. На дисплеї висвітилося: “Каміла”.

Я посміхнулася, застібнула валізу й відповіла на дзвінок:

— Привіт! Ти вже під під'їздом? Я якраз виходжу…

— Полько… — з динаміка пролунав не голос Каміли, а якесь слабке, здавлено-вмираюче сипіння. — Ти мені вибач, але… я не повезу тебе в Одесу.

— Що?! — мій ідеально прорахований план почав тріщати по швах. — Каміло, що сталося? Де ти?

— В операційній… Чи в приймальному? Сама не знаю… тут усе біле. Мені скоро мають вирізати апендицит. 

— О, чорт! Я зараз приїду. Ти в якій лікарні? 

— От вигадала! Навіщо ти мені тут здалася? У тебе значно цікавіші плани. Вибач, що підвела тебе і не зможу супроводжувати…

— Не думай про мене! Головне — твоє здоров'я! — вигукнула я, хоча всередині все захололо. — Не бійся, це проста операція. Все буде добре.

— Угу. Лікарі саме так мені і сказали… — прохрипіла подруга, і на фоні почувся суворий жіночий голос: “Дівчино, сховайте телефон, зараз анестезіолог прийде!”. — Повеселись там за нас обох. Домовилися? 

Зв’язок обірвався.

Я залишилася стояти посеред кімнати з притиснутим до вуха телефоном. В голові повільно, але впевнено розгорталася катастрофа. Каміла в лікарні. Машини немає. А Артур, можливо, вже на шляху до готелю, навіть не підозрюючи, що доля мала зіштовхнути нас біля стійки реєстрації! Якщо я не приїду вчасно, вся моя стратегія “випадкового зближення” піде коту під хвіст.

— Спокійно, Поліно. Ти логік. Ти доросла людина, — вголос промовила я і кинулася до ноутбука.

Варіант перший: поїзд. Я відкрила додаток Укрзалізниці. Харків — Одеса. На сьогодні, на завтра, на післязавтра. На екрані з’явився великий сірий напис: “Місць немає”. Я оновила сторінку. Потім ще раз. Жодного плацкарта, жодного люксу, навіть з пересадкою, жодного верхнього місця біля туалету. І тут до мене дійшло: саме в ці дні в Одесі стартує той клятий триденний рок-фестиваль, на який з'їжджається половина молоді країни! Фанати розкупили все ще місяць тому.

Варіант другий: автобус. Гугл видав мені свіжу новину на харківському порталі: “Увага! Перевізники автовокзалу оголосили безстроковий страйк через масові скорочення персоналу”. Автобуси не ходили взагалі.

Варіант третій: БлаБлаКар. Останній шанс. Я судорожно вбила маршрут. Система видала лише одного водія, який виїжджав найближчим часом. Сергій, машина — ВАЗ-2109, на аватарці — фото розмитого силуету в темряві. Я тремтячими пальцями написала йому в чат: “Добрий день! Чи є місце для дівчини з однією валізою?”.

Відповідь прийшла за хвилину: “Місце є. А ти симпатична? Який у тебе зріст? Вага?”

Я закрила ноутбук так різко, що він ледь не тріснув. Краще вже пішки через поля, ніж із цим Сергієм. Маніяк якийсь… Навіщо йому мій зріст? Переймається, чи вийде запхати моє тіло у багажник? Ні, дякую.

Відчай накотив гарячою хвилею. Я знову сіла на ліжко, обхопила голову руками. Моє море, мій готель, моя подруга, мій Артур Володимирович… Все котилося під три чорти через клятий апендицит!

Раптом тишу кімнати розірвав різкий, гучний і до болю знайомий звук.

Під вікнами гуртожитку хтось наполегливо і ритмічно тиснув на клаксон. Той звук нагадував передсмертний крик чайки, і я точно знала, кому він належить. То був фірмовий сигнал Камілиної Тойоти — у неї там щось закоротило в електриці ще пів року тому.

Я підскочила, підбігла до вікна і розчинила його, визираючи на подвір'я. На асфальтованому майданчику перед входом справді стояла її автівка. Через затоноване лобове скло не було видно водія, але автомобіль продовжував нахабно сигналити на весь двір, змушуючи перехожих обертатися.