1

Мені подобається моя робота. Бути водієм-дальнобійником непросто та в той же час надзвичайно цікаво. Завжди в дорозі, де безліч незабутніх вражень та емоцій, небачених досі краєвидів і ландшафтів, нові знайомства й люди. Нерідко побачене і почуте викликає радість та задоволення. А буває й таке що від того, що дізнаєшся болісно защемить серце. Хоча б так як трапилося зі мною кілька місяців тому.

В той теплий літній день я повертався на своїй «фурі» на Батьківщину з далекого зарубіжжя. За плечима була не одна сотня подоланого шляху. Від кількох недоспаних ночей доводилося напружено кліпати очима. Щоб ненароком не заснути за рулем вирішив підібрати собі в компанію першого-ліпшого стрічного, що «голосував» на обочині автостради.

Звісно це було б порушення всіх існуючих правил (часи ж бо тепер непевні  і зловмисників ласих до того заморського краму, що знаходився кузові моєї вантажівки знайшлося б чимало). Та надворі яскраво світило сонечко. У мене під сидінням завше лежав завбачливо прихований важкий гайковий ключ. А хирлявий чолов’яга, який перший трапився мені на дорозі зовсім не нагадував підступного бандита. На випадок чого – справлюсь, подумав я і зупинив машину.

– Пане, підкинете мене до міста? – голос незнайомця нагадував неприємне скрипіння давно не змащених дверей.

– Чого ж не підвезти, залазьте.

Чолов’яга спритно заліз на сидіння й швидко закрив дверцята. Я натиснув на педаль «газу» радіючи з того, що в компанії попутника час додому пролетить непомітно. Та незнайомець здається не горів особливим бажанням хоч трішки побалакати зі мною. Він сидів втупившись поглядом в дорогу і думав про щось своє. На вигляд йому було під сорок. Бліде помарніле обличчя, маленькі безбарвні очиці, й тонкі безбарвні вуста надавали його вигляду якихось щурячих рис. Затхлий запах старого потертого одягу та брудне взуття лише підсилювали це враження.  

– Куди їдете? – після невеличкої паузи наважився поцікавитися я.

– Ще не знаю, – буркнув незнайомець і скоса глипнув на мене.

– Як так? – не вгамовувався я.

– А вам не все рівно? – різко обірвав мою цікавість чоловік.

– Як не хочете розказувати, не кажіть, – примирливо промовив я. – Просто я вже знудився сам за рулем. Думав у розмові буде веселіше їхати. Та як вам хочеться помовчати, не буду перешкоджати в цьому.

В кабіні знову запанувала тиша. Чулося тільки заспокійливе гуркотіння двигуна та перед очима проносилася хвилястою змією сіра асфальтівка. Мене знову почав тягнути на сон і щоб хоч якось з ним боротися я запалив сигарету. Зробивши кілька затяжок я почув голос збоку:

– Можна й мені взяти одну сигарету?

– Пригощайтеся, будь ласка.

Чолов’яга похапцем витягнув сигарету й нетерпляче черкаючи сірниками закурив. Зробивши кілька глибоких затяжок він закашлявся, потім знову жадібно присмоктався до сигарети і коли від неї залишилося менш ніж половина раптом промовив:

– Хороші сигарети. Мої улюблені. Давно я вже їх не курив.

Сигарети мої хоч і були недорогими проте належали до маловідомої марки. З надією все таки розговорити цього мовчуна я люб’язно запропонував:

– Візьміть ще.

– Дякую, – вдоволено примружився незнайомець і додав. – Там де я знаходився таких було недостати.

– А де ви знаходилися? – обережно поцікавився я.

– У в’язниці був. П’ять років довелося перебиватися там без цих сигарет

Тепер уже закашлявся я. Попутник швидко зиркнув на мене, іронічно всміхнувся і байдужим голосом поцікавився:

– Скоро в обласному центрі будемо?

– Та десь години за три. А ви кудись поспішаєте?

– Та де там. Куди мені вже поспішати? У мене тепер ж ні кола, ні двора не залишилося. Може хоч у великому місті знайду свою долю.

Такий несподіваний прояв красномовства попутника мене трохи спантеличив. Та мабуть моя доброзичлива щедрість та бажання поділитися наболілим з чужою людиною все таки розв’язало язика цьому мовчунові. Зручно вмостившись на сидінні й потягуючи сигареткою він промовив:

– Може все ж таки познайомився. Мене звати Степан, а вас як?

– Василь, – відрекомендувався я і обережно поспитався. – Як же ви дійшли до такого життя?

– Через свою дурну голову й фатальну пристрасть до жінки, – коротко кинув Степан.

– То може розкажете про це. Дорога у нас неблизька. Часу на розповідь вистачить.

Попутник знову іронічно всміхнувся і після невеличкої паузи дещо по-філософськи розпочав свою незвичну оповідку:

– У кожного в житті трапляються такі хвилини щастя які б хотілося зберегти на завше. Миттєвості радості які з чималим задоволенням згадуєш надалі. Час блаженства якому, зазвичай, вже на жаль не судилося повторитись.

Моя пора благоденства припала на юність. На безтурботні та веселі роки молодості коли ти вже вступив на стежку дорослого життя проте ще мало переймаєшся тими негараздами які виникнуть в майбутньому. Тоді в мене було все для повного щастя. Я був молодим статним юнаком з дружної сільської сім’ї. Відслужив у армії, успішно закінчив технічний коледж, разом з друзями заснував невеличку авторемонтну майстерню.