8. Подарунок на згадку

Коли я вранці прокинувся, дівчата, мої попутниці, вже не спали. Ми разом здали постіль. Потім вони пішли по черзі вмиватися. Блага туалет був поруч.

Наталя та Олена сиділи на бічній полиці. А я сидів навпроти них. Було сумно. Що зараз вони вийдуть і на цьому все. Крім нас, тут у нашому плацкарті більше нікого і не було. Усі вже зійшли на своїх станціях.

Мені дуже не хотілося з нею розлучатися. Але що вдієш. А от я би їхав з Оленою ще багато, багато днів.

Судячи з видів з вікна, то скоро вже й наш вокзал. Ось ми зійдемо з поїзда і може вже більше ніколи й не побачимось. Я особисто не надто вірив, що вона приїде до мене в гості. Навіщо це їй? Вона он яка. Доросла. Красива. Студентка

Мені хотілося залишити їй що про себе на згадку. На згадку про цю ніч, якої могло й не бути.

Я і тут згадав, що їй дуже подобається Мадонна. Це її улюблена співачка!
І тоді недовго думаючи я дістав із сумки найкрасивішій свій значок. Я купив його особисто для себе.
Він коштував мені цілих десять рублів! Це було неймовірно дорого. Він мені дуже сподобався і я коли його побачив тут же і придбав.
Хоча, якщо чесно, на ці гроші можна було купити двадцять пачок болгарських сигарет.

Він був невеликий. На чорному тлі там було намальовано яскравими різноколірними фарбами обличчя її улюбленої співачки.

І ось без жодного жалю я простягнув цей значок Лені.
- На згадку, — сказав я їй.
-  Ух ти! - одразу вирвала його з моїх рук Наталка. І навіть Олені не дала, як слід подивитися. - Круто! Реально круто! Прямо відпад! - Вона вся була у захваті.
- Дякую, — скромно відповіла мені Олена. І одразу. Особливо не роздумуючи. Приколола мій значок до своєї лівої груди.

А за вікно вже замаячили передстанційні забудови. Ось-ось мав з'явитися наш вокзал. Усі пасажири стали потихеньку пробиратися до виходу. Ми теж взявши свої речі, почали протискатися довгим коридором ближче до дверей. Я навіть узяв у Олени її сумку. Щоб їй було не важко. Хоча, якщо чесно, вона була дуже легенька.

- О! Дивись, – зрадувано закричала Наталка. – Нас зустрічають!
Там за вікном стояв якийсь чоловік із жінкою та два хлопці. І я подумав, що один із них обов'язково має якесь відношення до Олени. Може це її хлопець із її району. Тому, коли ми вийшли з вагона, я одразу назад віддав їй її сумку. Повісив свою на плече і відвернувся, вдаючи, що ми не знайомі

Мені хотілося би попрощатися з дівчатами. Але їх відразу оточили люди, які їх зустрічали. Почалися звичайні обійми, поцілунки, розпитування. Дівчата в оточенні своїх знайомих чи родичів пішли на стоянку. Ось вони вже сідають у машину. Я чомусь подумав, що раптом уже більше ніколи не побачу це дівчисько.

І якийсь такий порив відвідав мою душу. Я кинувся з усіх ніг до машини. Олену сиділа на задньому сидінні.

- Ти забула, — простяг я їй свою платівку.
Вона тільки хотіла щось сказати, як машина рушила та Олена поїхала. І мені здається назавжди. Я бачив, як вона обіймалася і цілувалася з хлопцем. І звичайно ж вирішив, що це її юнак.

Мало, що вона мені там говорила в поїзді. Просто випадковий попутник. Захотілося дівчині пригод. Але ні краплі не каявся в тому, що подарував їй значок і платівку. Нехай користується. Може колись згадає того хлопця з поїзда і трішки, трішечки посміхнеться.
Принаймні я її з вдячністю згадуватиму завжди, подумав я і вирушив на автобусну зупинку, щоб їхати до себе додому.