3. Чотирнадцятий вагон

- Фу! Встиг! - Ввалився я нарешті у свій вагон за пару секунд до того, як поїзд рушив. А запізнися я зовсім на трохи кукував би тепер на пероні. Та й потім невідомо що. Тому що всі гроші я витратив на платівку. Я ні краплі про це не шкодував.

Найцікавіше, що в цьому вагоні, чотирнадцятому за ліком, я й сюди їхав. Тільки цього разу місце в мене було інше. Поруч із туалетом. Та ще й верхня полиця. Добре, що не бічна.
Тепер почнеться. Усю дорогу дверима плескатимуть. Та ще не дуже приємно пахнути буде.
З попутниками, до речі, на відміну від минулої поїздки, мені теж не пощастило. Не дарма кажуть, якщо вже не щастить, то не щастить до кінця.
Моїми сусідами були: жінка років сорока, чоловік похилого віку і якась дівчина.
Перші півгодини я не втручався у розмову та правильно робив. Виявляється, цей чоловік був батьком цієї дівчини. Вони з якогось там села. А сюди їздили вступати до медінституту. Жінка теж була із села, тільки з іншої області. Вони швидко порозумілися. Розмовляли про свої сільські проблеми. А мені про що з ними говорити?
А донька, якій вже виявляється двадцять років, тільки й робила, що сиділа та жувала помідори. А у паузах усім усміхалася.
Весела компанія, нема чого сказати. Поговорити нема з ким. І спека неможлива. Хоч бери та спати лягай.

А що ще залишається робити у такій ситуації? Одне радує, що хоч додому не з порожніми руками їду.
Ще не було семи годин, а я вже забрався на свою другу полку. Засунув сумку під подушку. Поруч примостив платівку, щоби не вкрали. І спокійно заснув під мирний стукіт коліс.