2. Квіток

Молодий чоловік, Ваш, квиток, будь ласка.
– Що? Ви це мені? 
Просто переді мною стояв чоловік із червоною пов'язкою на лівій руці та уважно дивився на мене насупивши брови.
- Квиток твій де? - Присунувся він до мене впритул.
- Немає в мене квитка, — я простяг йому свій зім'ятий карбованець, який я залишав на цигарки. - Здачі не треба, — вистачило в мене ще нахабства сказати ці слова.
– Ні. Так не піде. Пішли на вихід. Зараз, як належить оформимо штраф. Заплатиш гроші. Отримаєш квитанцію. І наступного разу не будеш "зайцем" їздити.
- Який ще штраф? У мене поїзд за п'ять хвилин. Розумієте? Я на потяг запізнююся, — обурився я і водночас продовжую тикати йому в руки свій зім'ятий карбованець.
– Ні. Так не за правилами. Я тобі випишу квитанцію, а потім іди, куди хочеш.
Він починав мене дратувати. А ще плюс спека. Плюс до всього я справді міг запізнитися. А цього я ніяк не міг собі дозволити.

- Коротше! - Розлютився я, побачивши, що тролейбус вже повертає до вокзалу. - На тобі гроші. У мене все одно більше немає і все, — я нервував.
Не вистачало, щоб через якогось мужика я й справді запізнився. Тим більше грошей на інший квиток у мене вже не залишалося. Я зчинив шум на весь тролейбус. А що ще я міг вдіяти?
Я був вже несамовитий, коли тролейбус зупинився і відчинилися двері. І було чути, що вже оголошують мій потяг

- Коротше! Завагався! У мене поїзд зараз відходить. Поговоримо наступного разу. Дістав! - І тицьнувши йому наостанок свій пом'ятий карбованець у руки, я моментально вискочив з тролейбуса і побіг не розбираючи дороги до вокзалу, ще встигши крикнути на ходу. – Баран!
Маю сумнів, що він мене почув. Але це вже так, для заспокоєння власної нервової системи.
До відходу поїзда залишалися лічені хвилини. Я з усіх ніг я кинувся бігти через усі турнікети та перешкоди. На ходу обминаючи людей, які траплялися мені назустріч.
Встигну, встигну, — підганяв я сам себе всю дорогу.