5. Цигарки

Ми з Оленою ще довго несли якесь несуттєве марення поки не набридло мені розглядати її по сутінках вагона. Треба було якось витягти її до тамбура. Там нормально можна розглянути. Ні, Олена мені вже встигла сподобатися, але не дарма кажуть сім разів відміряй.
- У тебе закурити не буде? - Нарешті придумав я привід відвідати тамбур. - А то я не встиг цигарок купити, — трохи збрехав їй я. - На потяг запізнювався.
У мене були з собою цигарки але я їх купив Артуру в подарунок і тому чіпати їх мені не можна було.

– Ні. А я сама хотіла тебе запитати, — щиро відповіла мені Олена. Мабуть, теж хотіла мене краще розглянути.
- Нічого. Зараз у когось стрільнемо.
Саме в цей час повз нас проходив якийсь заспаний чоловік.

- А у вас не куритиме?
Моє запитання застало його зненацька.

Вибачте, — зупинився чоловік поряд із нами. - Що ви сказали?
- Курити не буде? - Ще раз повторив я.
– Ні. Вибачте. Не курю, — і він добродушно посміхнувся.
- Вибачте ще раз, — сказав він, — я не маю, але зараз попитаю сусідів, — і він пішов назад в інший кінець поїзда.
Яким же був наш подив, коли він знову повернувся. Я, щиро сказати, такого не очікував. Напевно і справді хороша людина.

- Вибачте, — зніяковіло зізнався він, ніби був у чомусь перед нами винен. - Ні в кого немає. Усі сплять.
- Дуже дякую, — бувають же такі люди.
- Та нема за що. Для земляків завжди, будь ласка. Молоді люди, даруйте, я піду. - І продовжуючи посміхатися, чоловік позадкував по проходу прощаючись з нами кивком голови

- Я курити хочу, — в Олени був такий голос, що напевно ніхто не встояв би перед її проханням.
Чорт із тими сигаретами. Як мені не хотілося починати пачку, а доведеться.

- По-моєму в мене десь має бути, — я поліз до себе нагору. - Зараз пошукаю, — я простяг їй платівку, ніжно, ніби вона могла зламатися в моїх руках, — на, потримай. - А сам підтяг сумку і закопався в ній, намацуючи цигарки.
- Ого! – почув я. - Оце так! - Вона явно чимось захоплювалася.
Чим же ще, як не моєю платівкою. У глибині душі я пишався таким враженням.

- Твоя? Де взяв? - Посипався на мене рій запитань.

– За скільки? Молодець. Їй ціни нема. – Її слова звучали для мене чарівними звуками.

Мене мало не роздуло від гордості та захоплення за самого себе.
Нарешті я знайшов пачку якихось американських цигарок і сліз униз. Поклавши на місце сумку та платівку ми пішли в тамбур.