ХХХV

ХХХV

Мій завжди бажаний і найдорожчий гість застібав на моїй спині блискавку червоного корсету. Цей незвичайний предмет мого гардеробу, виконаний із костюмної вовни, з візерунковою підкладкою з пенслі і вузеньким лляним чорним мереживом, що грайливо визирало з-під краю корсету внизу, обтискав мою талію і груди, надаючи моєму виглядові якогось рок-н-рольного гламуру у поєднанні з дертими джинсами і чобітками з тонкої замші.

- Це виглядає неймовірно круто. Де ти таке взяла?

- Колись давно купила у стоковій крамничці. Не стандартний розмір, але мені в самий раз.

- У тебе вузенька спинка. Цей корсет – дуже спокуслива штука, скажу я тобі, – зрезюмував Артур, пройшовшись долонями по щільній броні з кількож шарів тканини і кісточок, що тримали форму.

Артур замиловано дивився на мене, доки я вдягала у вуха важкі вінтажні сережки з латуні і я впіймала себе на думці, що понад усе ціную цей захоплений погляд. Він давав мені відчуття, що ось саме зараз, саме цієї миті я точно, сто відсотково йому подобаюсь. Мені хотілося подобатись йому так само, як він подобався мені. І чомусь постійно бракувало цього, цієї певності, якоїсь... спокійної беззаперечної переконаності у тому, що я справді йому дорога. Я шукала її в його очах, у його смс і вчинках. І знаходила не так часто, як того прагнула. Чи може бути так, що накручую себе? Чи відстань між нами грає такий злий жарт, чи то моя уява, чи сумна дійсність, у котрій я не виправдовую його очікувань.

- Не вдягай нічого на шию! – гукнув він, помітивши, що я порпаюсь у скриньці з прикрасами.

Він тримав у руці маленьку оксамитову торбинку на шворці, з котрої видобув красивого срібного кулона у вигляді Зодіаку. Символи зодіакальних знаків по колу медальйону і Сонце всередині.

- З Днем народження, кицю. Поглянь, там в центрі Сонце. Майже таке, як твоє тату.

- Дуже гарний! На який ланцюжок його повісити?

Гості чекали у кафешці біля дому. Моя Улянка зі Славком, Сяська і Джорджіо, Сашко і Артем, котрий щойно повернувся з тривалої мандрівки авто-стопом.

- Я привіз тобі камінців з Байкалу! – гордо мовив Артем, видобуваючи з кишені широкого плаща горця, різнобарвні камінці – Глянь, тут їх п’ять. І зелений є, мені він найбільше подобається.

Улянчина брова поповзла вгору, а у кутиках рота зачаїлася посмішка. Жменька каміння у дарунок на День народження. Та насправді, нічого більшого від Артема я не очікувала. Він поневірявся десь у Києві, підпрацьовував у моргу, малював чортиків, слухав дум і їздив стопом куди заманеться. Споріднена душа. Я була просто рада його бачити.

Артур був душею компанії. Я обожнювала його жарти і весь час реготала. Ми їли піцу, пили пиво, слухали оповідки Артема про російську глибинку і неймовірне озеро, і багато курили. А ще, фоткались і сміялися.

Наступного дня Артур поїхав, взявши з мене обіцянку приїхати у Львів на вихідних, а у мене почався новий робочий тиждень.

Ввечері першого ж дня мені випало обслуговувати столик з гостями, котрі вимагали особливо уважного ставлення. Одні із тих, хто був знайомий з власником нашого ресторану і взагалі, з усім містом. Їхнє прізвище також знав кожен мешканець міста. Бізнесмени, родом з дев’яностих, що зробили свої статки на тому, що тепер не називають уголос. Два брати, один з дружиною, а другий бухий в дрова. Замовляючи страви і напої, п’яний «бізнесмен» запросив мене встати зовсім поряд, щоб він, мовляв, міг ліпше чути мене у цьому галасі. Його рука із сотнею, недбало вкладеною між пальців, поповзла по моєму фартушку і пірнула у кишеню.

- Ти на Кіпрі бувала? – спитав він мене, роздивляючись хтивим поглядом і причмакуючи губами.

- Ні, не бувала, - відповіла я, відчуваючи як уся кров прилинула до моїх щік.

- То я тебе запрошую. Поїдеш?

- Навряд. Я зайнята. Вам напої нести разом із пастою, чи...

- Це чим таким? Шо, хлопця маєш?

- І хлопця, і роботу. Я перепрошую, повернусь до вас за кілька хвилин.

- Оцю от? – обвів він захмілілими очима залу ресторану.

- Так.

- Я тебе звільню прямо завтра. І від хлопця теж. Поїдеш зі мною на Кіпр.

Уся ця сценка вочевидь неабияк тішила тверезого брата і його дружину. Вони зі спокійними обличчями дивились на мене і відслідковували кожну мою реакцію. Одне необережне слово або неправильний вираз обличчя, і завтра власник ресторану знатиме цей діалог дослівно.

- То пиши мені свій телефон.

- Добре, я напишу пізніше. Зараз я працюю.

Розмова затягувалась, погляди гостей дірявили мене наскрізь, мене кидало у жар від зніяковіння і того, що ніхто з присутніх навіть не збирався прийти мені на допомогу. Це було веселе дійство для усіх них – дивитись як дівчинка-офіціантка буде виплутуватись із такої лоскітливої ситуації, коли грубощі неприпустимі, а поблажливість або навіть чемність, можуть бути сприйняті нетверезим дядьком, як згода на домагання.

Тим часом ще одна сотня лягла у кишеню мого фартуха. І хто вигадав пришити кишеню на рівні лобка? Ну чому не по боках? О, боже мій... він мабуть старший за мого батька. Йобаний встид.

Прибори, напої, страви, прибрати використані серветки, забити свій номер у його телефон, відповісти на питання щодо сортів пива, забрати зайві тарілки... Щонайменше, шістсот гривень уже було у кишені мого фартуха. Я чекала на можливість розрахувати моїх гостей і покінчити з цією виставою. Я погодилась їхати з ним на Кіпр, в Рим і Одесу, а в зимку – кататись на лижах у Буковель. Все, що завгодно, аби він припинив тицяти мені свої гроші і торкатися мене щораз, як я підходжу до столика.

Тверезий брат попросив рахунок і поклав у книжечку для чеків готівку. Я повернула її разом з рештою і усіма тими сотнями, які насипав мені його охмілілий родич. Йому це сподобалося. Тінь здивування на обличчі, короткий кивок згоди і п’ятдесят гривень чайових. Я відчула, як мені полегшало і дихати раптом стало легше.