ХХХІV

ХХХІV

- Ти притихла останнім часом. Як ти? Проблеми на роботі?

- Ні, там все як завжди. То я так... про своє думаю.

- Про своє? – Артур здивовано підняв свої красиві густі брови, - Поділитись не хочеш?

- Ні.

Його погляд став ще більш напруженим.

- Киць, це ти мене так заінтригувати намагаєшся? Бо виходить так собі.

- Ні, сонце, справді. Я просто варю в собі деякі думки... таке знаєш, внутрякове. Про те хто я, чого хочу від життя і всяка отака фігня. Ну, думаю, може роботу поміняти, чи зачіску...

- Ага... – він недовірливо дивився на мене, склавши руки на грудях, - Зачіску значить.

Якби ж я могла довіритися йому. Бодай комусь. Розповісти, що знаєш коханий, минулого літа я лайняним викидним ножичком зарізала чувака, котрий намагався мене згвалтувати і вбити. І на тому б історія мала свій кінець, але ж ти мене знаєш – у мене просто не буває. Тож той чувак тепер ходить за мною у вигляді примари з пекла і сповідається мені у власних гріхах. А точніше – барвисто і детально описує мені усі свої вбивства і брутальні згвалтування, котрі вчинив. Та й на тому історія не повна, бо ти ж знаєш мій талант знаходити пригоди на власну дупу! То от якось я випадково познайомилась з дівчиною, яка вміє бачити привидів. Отак, ага. І вона побачила біля мене цього покидька і запропонувала мені допомогу від свого нового бойфренда, який виявився збирачем душ. І ти не повіриш, але той бойфренд до всирачки мене налякав. Тож віддати йому мого привида видалося для мене страшнішим, аніж тримати його біля себе і слухати його моторошні історії. Та й таке, коханий. Тепер мені трохи лячно що той некромант вийде на мене і почне мене переслідувати. Бо душа вбивці, що бовтається між світами, то тобі не булька з носа і на дорозі не валяться. І я не знаю, для яких темних справ вона йому потрібна, та й знати, якщо чесно, не хочу. Але вона точно йому потрібна і так просто від мене він не відчепиться. І я думаю, що від нього мене не захистить ніхто, ані ти, мій милий, ані Джорджіо, чи будь-хто іще з моїх друзів.

Така от історія. Жизнєнна.

Поки я думала усі ці думки, Артур пропалював у мені дірку своїм уважним поглядом. Я була надто дивна останні кілька днів і це терміново вимагало пояснень.

- Це все колишній. – нарешті видала я.

- Що, знову напосідається?

- Та не те щоб... Ну, таке. Культивує у мені провину. Страждає і мучиться демонстративно, ну оце от все. А я ведусь, звісно.

- Ох, киць... Ну скільки можна?

- От я тому і не кажу нічого. Знаю, як тобі ця тема уже набридла. І не хочу щоб ти думав про всю цю сантабарбару. Розумієш?

- Тепер ясно. Я можу чимось допомогти?

- Ні, милий. Нажаль не можеш. Це моя ноша.

- Окей. Але давай надалі без оцих вилянь і зачісками. Не обманюй мене.

- Добре. Вибач.

Добре, кажу я, продовжуючи обманювати. Хоча... з огляду на те, що я бачилась з Дєньою кілька днів тому, коли він випросив мене зустрітися з ним, а тоді сильно про це пошкодувати, моя брехня не така вже й очевидна.

Ми цілувались у прокуреному генделі і я думала про те, що цілунки можуть бути отакими – з жалю, без жодних емоцій, технічні. Думала про те, що його слина, як і його сперма, також викликає у мене алергічну реакцію. Шкіра навколо губ страшенно пече, хоч поцілунок був не такий і довгий.

За якийсь час до одруження я змушена була бігати по усіх косметологах і дерматологах міста, у спробах залікувати невідому болячку, що оселилася на моєму підборідді, якраз під нижньою губою. Маленькі червоні пухирці з’являлися, дико свербіли, лопались і відлущувались, поступаючись місцем новим. Не допомагало нічого, окрім гормональних кремів, та й то не на довго. Врешті, одна жінка-дерматолог сказала припинити мастити шкіру будь-чим і лише іноді промивати відваром шавлії. За тиждень усе пройшло. Але з тих пір, повертається щороку.

Денис теж пройшов, але весь час повертається. І я майже звикла до цього, як і до висипу під нижньою губою. Перетерпіти печіння, зачекати і одужати, повторити.

Я прийняла рішення зателефонувати Олі. Мені потрібна бодай одна жива людина, яка знає що відбувається. А ще, мені потрібно впевнитись, що мене не шукають. Я наберу її. Потім. Можливо завтра, коли буду на роботі і матиму віконце...

- Він шукає нас? Як думаєш? – запитала я пустоту.

- Да. Будь уверенна, - віповіла мені пустота голосом Едіка.

- Що робити?

- А чьо ж ти сдєлаєш? Жді. А там по ходу.

- Тобі страшно?

- Піздєц просто. От тєбя я хоть знаю чєво ждать. А єтот чувак... ну ево нахуй.

- Може б він тебе покарав... Якби тобі було з ним гірше. Я маю на увазі, що тобі надто комфортно зі мною. А у нього може ти б... Ну не знаю...

- Чьо? Ісправілся би? Ти вєріш в то, што етот парєнь занімаєцца пєрєвоспітанієм?

- Ні. Я всією душею відчула, що він робить з допомогою душ якусь стрьомну дичину. Він множить темряву у світі і це лякає так, як ніщо давно не лякало. А це я навіть ще не знаю, про що конкретно йдеться. Просто так би мовити, запах відчула. Самим краєчком.

- Да і нє говорі.

Робота завжди відволікає. Усі ці таці, страви, тарілки і виделки, танці довкола гостей закладу і відчуття повної щільної зайнятості, коли забуваєш що ще пів години тому хотілося пісяти, а тепер уже й не хочеться, та й досі нема коли. І я танцюю поміж столиками, з великим прогумованим розносом в одній руці і серветкою в іншій. Не ставити рознос на стіл, не дозволяти жмаканим серветкам і зубочисткам накопичуватись на столиках, відгукуватись на погляд гостя, перехоплювати його і скеровувати свої вальсуючі рухи туди, де мене потребують, підхоплюючи дорогою хмаринки серветок з іншх столів. Нема коли й подумати про страхи і проблеми. І це добре.

Літо добігло кінця і літній майданчик кафе приваблював усе менше відвідувачів, а відтак, працювати на першому поверсі ставало все менш вигідно. Сьогодні моя черга. І я переконую кожного романтично налаштованого клієнта, що сидіти за столиком над рікою о цій порі року – не саме приємне заняття. Піца дуже скоро охолоне і сир на ній задубіє до того, як ви встигнене з’їсти бодай один шматок, чай не зігріє ваші замерзлі пальці а пориви вітру нестимуть на ваші тарілки вербове листя і пилюку.