ХХХІІІ

ХХХІІІ

Повідомлення у ВК від Єви Артуру:

«Взагалі то, коли маєш дівчину, їй належить дзвонити час від часу. Так, просто для підтримки зв’язку.»

Він зателефонував хвилин через десять, коли я вже йшла до зупинки, щоб їхати на роботу. Розповідав про нульовий рахунок на телефоні і відсутність грошей, про друзів, які скучили і забирали геть увесь час. Просив пробачення, щось пояснював, робив драматичні паузи після мого імені і обіцяв, що приїде уже завтра.

Він приїхав, забрав мене з роботи ввечері. Я вийшла у зал, а там він, з великою червоною трояндою і фірмовою посмішкою трішки скошеною на одну сторону.

- Я не думаю, що ти така дівчина, що тобі потрібно дзвонити по п’ять разів на день. Такою була моя колишня. Ми сварились весь час і частіш за все причиною було те, що я або не подзвонив тоді, коли вона чекала, або не есемеснув, коли вона хотіла.

- Мені не треба телефонувати п’ять разів на день. Достатньо одного. І хоча б раз на два дні. Особливо, коли ти у від’їзді.

- Ну киць, я ж написав тобі у Контакті і я вже сказав, що у мене на рахунку...

- Так, звісно. Написав і пояснив. Просто... я була б рада чути твій голос і мені важливо знати, що тобі теж приємно чути мій голос і ти зробиш набір мінімальних зусиль, щоб почутися. Наприклад, візьмеш телефон друга, чи поповниш рахунок хоча б на пару гривень.

- Ти ж знаєш, як воно – друзяки, розмови, пиво і все оце, коли давно не бачились. Я забув про час. Ну, не змушуй мене виправдовуватись. Ти важлива для мене, ти моя кохана дівчинка і я радий, що можу спокійно бути не поруч і знати, що ти все розумієш і сприймаєш як доросла.

Так, я можу. Не пиляти його, відпускати і все розуміти, не влаштовувати сцен ревнощів і взагалі, жодних сцен, приймати його таким, який він є, бути веселою і легкою, пристрасною у ліжку і вірною. Я все можу. «I’m super girl, and super girls don’t cry.» Але чомусь від цієї розмови мені стало сумно.

Серпнева ніч холодила мої оголені плечі, трояндовий шип вколов мені пальця, мій хлопець тримав мою прохолодну руку своєю теплою долонею і весело розповідав про дорогу до Рівного і чувака, котрий проспав свою зупинку.

- Ти ж будеш на моєму Дні народження? – запитала я.

- Що за питання, кицю? Звісно буду. Ти вже придумала, де святкуватимеш?

- У кафешці біля дому. Не хочу нічого готувати сама.

- Чудово. А що ти хочеш у подарунок?

Я хотіла срібний кулон у вигляді Сонця і щоб Артур був поруч. Він пообіцяв мені і те й інше.

Робота закрутила мене рутиною, потоком відвідувачів і повтором завчених фраз, привітних посмішок, від котрих зрештою, починаєш посміхатися уже по-справжньому, стимулюючи виробництво потрібних для радості нейромедіаторів.

Ми проходили це в універі на парах з Психології, де викладач просив нас поміркувати над тим, що є первинним – стимул, чи реакція. Звісно ж, стимул, казали ми в один голос, але викладач хитро посміхався і хитав гловою. Не завжди, шановні. Іноді, причинно-наслідковий звязок не такий очевидний, яким може здаватися. І ви можете налаштувати власну психіку на певну хвилю, змусивши себе виконати дії, які мали би бути наслідком, але можуть стати причиною. Посміхайтеся протягом певного часу і вам стане по-справжньому радісно. Змусьте себе плакати протягом певного часу і в якийсь момент ваші сльози стануть справжніми. Мозок зчитує сигнали тіла і запускає біо-хімічний коктейль, що відповідає цим сигналам. Отож, ми почуваємося саме так, як поводимося.

Робота офіціанта дала мені оце вміння налаштовувати себе на хвилю усміхненого енеджайзер-зайчика, перемикаючи уявні тумблери у своїй голові тоді, коли це було потрібно і коли вихідні дані необхідно було коригувати.

Мій постійний клієнт, невисокий чоловік років пятидесяти, сідає у кутку зали і замовляє «все як завжди». Несу йому його моцарелу гриль з овочами, двома шматочками чорного хліба і зелений чай із жасмином. Все його замовлення коштує менше ста гривень. Він швидко з’їдає свій неситний обід, випиває чай і їде геть, залишивши скупі чайові і свою соромязливу посмішку.

Хтось казав, наче він власник ресторану, але він не схожий на ресторатора. Ані його зовнішній вигляд, ані його скучне одноманітне замовлення, ані покоцаний фольцваген невиразного зеленого кольору, не виказують у ньому людину, котра має стосунок до ресторанної справи.

- У вас завжди такий чудовий сервіс – каже мені постійний гість.

- Дякую. Ми стараємося, щоб кожному гостю було смачно і затишно.

- Від чого це залежить? Рівень вашого обслуговування. Що вас стимулює?

- Я думаю, власник закладу, який дуже уважно ставиться до рівня обслуговування. Ну, і зарплатня, звісно.

- Дякую. Якщо ви раптом будете шукати роботу – дайте мені знати.

Глянцева візитівка лягла на сет з назвою піцерії. Микола Миколайович, молокозавод «Бімол». Він швиденько йде геть, стримано посміхнувшись на прощання, а я кладу візитівку у кишеню фартуха, думаючи про те, ким на його думку я могла би працювати на молокозаводі.

Дивні у нас бувають відвідувачі. Одного разу, чоловік у довгому плащі, зайшовши у заклад попросив мене показати йому руки.

- О! Нарешті нормальна людина! Місцева?

- Так, - збрехала я, не бажаючи розповідати про себе зайвого.

- Прекрассно! Задовбали усі ці селючки з брудними нігтями. Чому на роботу офіціанта завжди беруть дівчат із села, з усім тим їхнім гаканням і шоканням? Жирне волосся, погані зуби, недоглянуті руки... Задовбало! Як приємно бачити красивий персонал з манікюром і манерами!

Блядь, діду, звідки ти такий манірний узявсь? Даю сотку, що виліз з якоїсь Козодоївки, де тебе нікчемного дрища місцеві дівчата не покохали як слід, від чого ти отаке недолюблене із всратись якими високими запитами до обслуговуючого персоналу, одягнувши свого плаща і відростивши довге волосся, не залишиш нормальних чайових, вважаючи що й так осяяв великою честю власної присутності цей скромний заклад.