ХХХІІ

ХХХІІ

Слова виринали з глибини підсвідомості і плелися у довгу складну молитву-замовляння. Воно з’являлося... Ні, воно було завжди, воно існувало у хмарі, у позачассі і чекало слушної миті, коли стане потрібним, коли хтось достатньо чутливий і спритний зуміє схопити його ниточку і почати намотувати її на свої пальці, матеріалізуючи у своєму просторі. Я ніколи не записувала цих слів. Мені навіть здається, у тому є особлива магія – не намагатися їх записати і запам’ятати, а запрошувати їх у цей світ щоразу ось так, онлайн-трансляцією.

Оля почала позіхати. Дзеркальні нейрони працювали і я теж насилу стримувалась, аби не позіхнути і не перервати моєї молитви. Я водила курячим яйцем по її потилиці, плечах, руках, перекочувала його по її животу і спині, вклонялася до її ніг і нову ставала над її маківкою, аби повторити усе коло за колом. Я не знала, коли буде досить, я просто повторювала знову і знову, доки не відчула, що яйце стало тиснути на мою долоню дивною важкістю.

Я не вмію читати у воді яєчні бульки і вихори. Вони лишаються для мене бульками і вихорами. Яйце, як яйце, жодної містичної чорноти, чи символів, які можна було б прочитати.

- Я страшенно хочу спати – мляво проказала Оля.

- Чекай... Ще трохи. Ще вогонь і вода.

Я подала їй склянку з водою, яку вона мала тримати у руках. Її пальці здавалося ледь утримують посудинку, вона вся здавалася такою ж прозорою, тонкою і ... крихкою. Тепер вона плакала. Я не намагалась втішити її, лише продовжувала ритуал. Я знаю, що такі сльози бувають, вони нестримні і мимовільні. Люди плачуть не розуміючи, чому і через що. Просто от з тіла щось виходить і виходить воно зі слізьми.

- Я дихаю холодом. Прям видихаю холод, Єва. Це жесть...

Свічка диміла і тріщала. Чи то від старості (бозна, скільки вона пролежала у серванті), чи то від темних енергій, як заведено вважати у колах прихильників побутової магії. Та я зливала з неї парафін, не даючи гноту втопитися а вогню згаснути, і продовжувала «омивати» Олю полум’ям.

Чомусь досі памятаю оті шість сторін вогню. Аум, Шрі, Аґні, Сур’я, Джайя, Рам. Не знаю навіщо, може колись знадобиться. Ця платівка і тепер грає десь на бек-ґраунді внутрішнього діалогу, поки я дмухаю на вогонь і обмахую Оліне прозоре і тонке тіло його теплом і живою енергією.

А я ж колись сміялася з цього. З інструментальної побутової магії. Вона здавалася мені примітивною, архаїчною, не вартою уваги сучасної людини. Та тепер я усе розумію. Ми і справді працюємо з енергіями. Просто, як істотам, які звикли взаємодіяти з матеріальним світом речей, нам набагато легше працювати з енергіями через певні фізичні об’єкти. Це нас заземляє і концентрує, дає нам відчуття контролю і зв’язку. Працюючи з матеріальними атрибутами, ми оперуємо тим, що легше розуміти, що вимагає менше зусиль для віри у нематеріальне. Тож, усі ці речі, типу яйця чи солі, Таро чи рунічних каменів – все це лиш спосіб притягнути нематеріальне у наш щільний фізичний світ. А притягнувши, використати кожен зі своєю метою. І найцікавіше, що працюватиме воно не залежно від мети. Лише мета розділяє магію на чорну і білу. Енергії ж лишаються енергіями.

Ми сиділи з нею у напівтемній кімнаті, доки вона допивала воду. Її очі буквально закривалися, тримати повіки піднятими коштувало їй таких зусиль, що я врешті легенько штовхнула її на подушку, забравши з її пальців порожню склянку. Від того поштовху вона слухняно звалилася на ліжко і проспала так до вечора наступного дня. Я розуміла, що будити її не можна. Але й сидіти там ставало нестерпно. Я виходила з квартири у магазин і просто пройтися райончиком. Двори квартирних будинків і приватних садиб, пенсіонери на велосипедах і діти з мячами, клумби, огороджені фарбованими покришками і цвіркуни, що співають оду спекотним дням. Маленьке містечко, яких тисячі по всій країні. Чому саме сюди? Тут навіть якось по-своєму затишно.

Вона прокинулась опів на восьму. Важливо було побачити, в якому вона стані і чи не почнеться усе спочатку. Та її руки були теплими а на щоках був румянець.

- Божечки... Як же хочеться ЖЕРТИ – досі слабким голосом сказала вона, виділивши останнє слово.

- Я зварила курячий суп. Не знала, чи будеш ти у тому стані, щоб їсти щось серйозніше.

- Суп підійде. Єва, ти мене врятувала. Суууп!

Ми сьорбали бульйон із зеленню і макаронами «павутинка» і це була їжа богів. В холодильнику був сир і масло, і Оля з’їла усе, намащуючи собі бутери і поїдаючи їх один за одним.

- Я рада, що тобі краще. Мені дуже треба їхати додому.

- Ох, блін! Скільки часу ти тут?

- Два дні. Мені уже подзвонили усі. Я маю на увазі Геть Усі.

- Ммм. А я свій телефон вимкнула. Мабуть мені теж дзвонили... Геть Усі. Боюсь вмикати назад.

- Думаєш, він тебе шукає?

- Я не знаю... – заховала Оля обличчя у долонях голосно видихаючи – Я не знаю, хто він і чого від нього чекати.

- Знайоме відчуття – посміхнулася я – Що будеш тепер робити?

- Ну, мені є куди піти. Я тут вдома... Ну, не тут конкретно, а в Україні. У мене тут є люди, які мені допоможуть. А він тут в гостях і толком нікого не знає. Він більше нічого мені не зробить.

- Чуєш... А чому ти не покликала своїх гуру на допомогу? А раптом я би не впоралась?

- Єва, я не знаю. Я взагалі нікого не збиралась кликати. Я тобі дзвонила просто запитати, чи ти в порядку. Я не планувала що ти до мене приїдеш. Якось так само сталося... Я була як в тумані і голова зовсім не варила. Хотілося просто почути, що з тобою все ок і вибачитись, що привела його до тебе.

- Як думаєш, наскільки я... тобто, Едік цінний для нього? Я маю на увазі... чи буде він... Ну, чи буде він полювати на мене. Я чесно кажучи не дуже розумію чого чекати тепер.

- Так, ти права – замислилась Оля – якщо він когось і буде шукати, то тебе. Я йому не потрібна... мабуть.

- О, ну дякую, ти мене зараз класно збадьорила!