ХХХІ

ХХХІ

Я не брала трубку і не відповідала на її смс. І мучилась від того, що раптом її дзвінки – це крик про допомогу. Раптом він уже скривдив її і вона хоче розповісти, попросити прихистку, перепросити за те, що мало не втягнула мене у неприємності? Але ще страшніше мені було від того, що вони можуть досі бути у місті і усі її дзвінки – спосіб виманити мене на чергову зустріч, щоб пітон Каа знову спробував мене загіпнотизувати і обкрутити своїми кільцями. Цей страх був страхом за васну шкуру, егоїстичним і цілком приземленимим. Крім того, я все ж мала переконання, що Оля досить сильна і розумна дівчинка, аби дати собі раду. І як лише вона могла втрапити у таке? Як вона могла не бачити його справжнього обличчя?

Артур допоміг мені вілволіктися. Ми планували поїздку на Підкамінь наступного тижня і нам було так добре разом, що всі мої страхи і турботи забувалися.

Він зустрічав мене після роботи, ми йшли на зупинку, сідали у першу ліпшу маршрутку, що їхала у бік Пивзаводу, і засинали в обіймах одне одного у маленькій квартирі на третьому поверсі.

А вранці він варив мені каву і робив вівсянку з бананом, чорницею і ложкою згущівки. Ми їхали до центру разом і там він виходив та йшов до дому своїх батьків, а я продовжувала шлях до роботи, де мене зустрічали пахощі свіжоспеченої піци і незмінні кпини Льоші.

В обід мені зателефонував мій дружбан Вова з Києва. Сказав, що приїде у Рівне і хоче побачитись, а коли є така можливість, то й заночувати у мене. Без проблем, бро, звісно ж ночуй. Ми були друзями давно, ще з університетських часів, коли у студмістечку я кілька разів поспіль зустрічала двох хлопців, що ошивалися там з очевидною метою познайомитись з дівчатами з педагогічного. Один із них був білявим і смішним Сашкою Бєлим. А другий – високим і надзвичайно симпатичним Вовкою. Вовка був привабливим рівно до тієї миті, доки не відкривав рота. А коли це трапялося, він з величезними труднощами звязував речення і частенько молов абсолютно незграбну маячню. Слухати його було відверто важко. Він розумів це і зніяковіло червонів. Вовка був цілковито позбавлений уміння причаровувати дівчат, він поводився як підліток, булькотів нерозбірливі слова, вставляв у речення багато словесного сміття, типу «тіпа», «карочє» і «бе», яке вочевидь було скороченням від «блядь». Але, він був хороший. Вони з Бєлим запрошували мене на прогулянки, ми зустрічались на фестах, їздили на пікніки вітали одне одного з Днем народження. Вовка був дружбою на нашому з Денисом весіллі, Сашко Бєлий – почесним гостем. Жоден з них ніколи не робив спроб підкотити до мене і мене це дуже влаштовувало.

А потім, хлопці поїхали у Київ, де працювали у різних конторах розробляючи комп’ютерні ігри. З часом я втратила звязок з Бєлим, бо у нього зявилася дівчина і все було серйозно, тож усілякі подружки типу мене, мусили тяжко зітхнувши зникнути за горизонтом. А Вовка періодично зявлявся і ми тусили разом.

- Я цей... Приїду карочє на два дня, тіпа. Мені друззя предлагають карочє на природу десь чі шо, бе... Але в усіх шось своє, бе, і ночувать нема де тіпа. То я ... якшо ти не проти, карочє у тебе переночую.

- Без проблем, Вов. Можеш на роботу до мене прийти, я тебе пивом і піцою пригощу.

- Нє... Мабуть не встигну... А ти до якої?

- До десятої.

- Ну, я карочє подивлюсь. Може і зайду. В мене просто з другом зустріч. Я тіпа всього на два дня... то треба всіх побачить бе, сама понімаєш... То я може підійду уже десь в десять, чі пізніше під’їду до тебе додому тіпа. Карочє... завтра там тоже купа людей... з всіма зустрітись треба... тіпа ж не бачились давно, бе.

- Так, так, я зрозуміла, Вовчику. Окей, не проблема. Приходь, коли тобі виходить. Але спати будеш на підлозі. Бо у мене один диван і мій хлопець.

- О... ясно... А він не протів?

- Я з ним поговорю.

- Я карочє не знав, шо ти з хлопцем живеш. Неудобно якось.

- Ну, не живу, але він часто у мене залишається. Все номально, справді.

- Ага... ну радий за тебе... Кльово...

- Так, дякую. Вов, мушу бігти. Робота. Давай, до вечора.

Артуру не сподобалось те, що у мене є друзяки, які можуть отак зненацька вписуватись на ніч. Спитав, чи часто таке буває. Але, насправді, останній раз, коли Вовка ночував у мене, був ще тоді, коли я була заміжня за Денисом і ми винаймали частину будинку на Боярці. Вова приїхав до нас, ми зустріли Бєлого і добряче гульнули усі разом, після чого наступного дня бухий Вован до обіду проспав на канапі у кухні. Ні, не часто.

Ввечері Артур забрав мене з роботи і ми майже дійшли до зупинки, коли нарешті я змогла дотелефонуватися до Вовки. Він був схвильований і трохи піддатий. Хвалився, що побував на старій роботі і колишні колеги так зраділи зустрічі, що після роботи подалися у Рівень і святкували Вовин приїзд аж дотепер.

Артур усім своїм виглядом показував невдоволення, але я шикала на нього і змушувала поводитись чемно.

- Я вина взяв бутилку. Може вип’єм ... трохи... тіпа якшо хочете...

- О, Вов не треба було. Я після роботи не дуже...

- Та то я так, шоб тіпа не з пустими руками бе. Трошкі... по бокальчіку.

- Добре – приязно посміхаюс я, відчиняючи двері.

Ми слухаємо музику, п’ємо дешеве вино, якого ніхто з нас насправді не хоче і вкладаємося спати, бо Вован геть поплив і мало не звалився на підлогу, виливши половину вмісту  свого бокалу мені на світлі шпалери. Незграбно повибачавшись, він нарешті вкладається у свій спальник на підлозі біля шафи і швидко засинає.

Мені вранці вставати на роботу, тож я згортаюсь калачиком біля Артура і теж поринаю у сон.

А прокидаюсь я від того, що хтось запхав пальця мені у піхву. Я нажахано пістрибую у ліжку і в темряві бачу Вовку, котрий сидить на підлозі, в наших з Артуром ногах спершись мпиною об стіну. І у цей момент я розумію дві речі: перша – він щойно мацав мене сонну, поки я спала біля свого хлопця, і друга – я не знаю хто він є насправді. Це химерне відчуття страху і ірреальності хочеться струсити з себе як бридку комаху з довгими лапами і кудлатим черевом. Він сидить на підлозі і белькоче щось незрозуміле доки я зіскакую з дивану, розбудивши тим самим Артура, і прямую до вмикача на стіні.