ХХХ

ХХХ

- Ну, привіт, маленька – каже він забираючи у мене мій великий пропахлий димом рюкзак.

І це видається мені найпрекраснішим моментом моєї подорожі. Він зустрічає мене біля потяга, з посмішкою і запахом свого теплого твердого тіла, за котрим я неймовірно скучила. Я наситилась горами і вогнищами, відчуттям босоногої дикості і свободи від умовностей цивілізації, та я спрагла за чотирма стінами моєї маленької затишної кімнатки, у котрій вранці пахне кавою, що її зварив для мене Артур. З корицею і можливо, з розтопленим чорним шоколадом. Він любить ритуали і атрибутику. А я люблю цю кіношну романтику, якою він так щедро мене посипає.

- Скажи мені, як все пройшло з тим малим... як його? Довбославом.

- Горимислом.

- Ну, я ж так і кажу – розігрує ревнощі Артур.

- А що?

- Ну, він же без намета поїхав на Шипіт. І ми добре розуміємо, на що він сподівався.

- А, ти про це – нарешті «здогадуюсь» я – Я його відшила.

- Відшила? Це ж як?

- Сказала, що у моєму наметі ніхто не спатиме, та й все. Він вписався до Ульки зі Славою.

- Що? – регоче Артур – Як вони його прийняли?

- Ой, не питай. Вони намагались відморозитись, але якось... не переконливо. Він поселився у їхньому наметі, нажерся якоїсь херні і всю ніч пердів і смердів шкарпетками.

Артур явно розважався. Тримаючи мене за руку і сміючись, він кепкував з моєї сестри і її бойфренда за слабкодухість і сусідство зі смердючкою-Горимислом.

- А потім я вийшла заміж.

- Хвилиночку... – зупинився він і розвернувся до мене – Що ти зробила?

- Ну, мені стало скучно і я вийшла заміж. На Шипоті є така народні розвага...

- Ага-ага, я памятаю, ти якось розказувала. То за кого ж ти, моя кицю, вийшла заміж?

- За... Собаку – пирхнула сміхом я – Твоя киця оженилася із Собакою.

- Це якась клікуха брудного і хтивого хіпана? Чи ти сі одружила із песом?

- Перший варіант – сказала я втамувавши сміх – Тіко він не хіпан, а панк.

- Панк значить... угу.

- Так. Гарний такий, собака, як з глянцевого журналу. От запропонував мені вийти за нього, то й я подумала, чому б нє.

- Ну, звісно. Чому б нє. А весільна подорож у вас була? Медовий місяць, шлюбна ніч?

- Фу! Артурчику, це було б гидко.

- Чого б це раптом?

- Ну, бо я Тебе люблю  – промуркотіла я йому на вухо і поцілувала у шию.

- Угу... Ми ще з тобою про це поговоримо – пригрозив Артур, пропускаючи мене у салон тролейбусу.

Він глузливо дивився на мене усю дорогу, то комічно розігруючи ревнивця, то виходячи з ролі, аби знову поглузувати, вигадуючи все нові жарти про Собаку, який мав би вити на місяць, скакати мені на ногу, помічати сечею мій намет і приносити мені тапки. А коли він нажартувався про мої походеньки у хіппі-ленді, я змила із себе увесь порох доріг і запахи вогнищ, а тоді вийшла із ванної і скинула рушник на підлогу.

- Завтра на роботу... Так не хочеться.

- Забрати тебе завтра?

- Так, давай.

Його пальці переплітались з моїми. Такі акуратні маленькі у нього кисті рук. Міцні, маскулінні, з красивими судинами і сухожиллям, як у статуї котрогось із митців, що майстерно вирізував скульптури з мармуру, але невеличкі. Я вперше помітила, що його передпліччя надто короткі. Мали би бути на кілька сантиметрів довшими. І коли він сидить біля компа спиною до мене, я бачу його лікті, які як мені здається, не досягають половини тулуба, хоча мали б. Було б гарно, якби він був трішки вищим. Хоча, я не ношу підбори, і ми одного з ним зросту, та все ж, було би приємно почуватися трішки меншою поруч із ним. Мені видається надзвичайно сексуальним, коли мій ніс знаходиться на рівні яремної ямки мого кавалера і я можу притиснутися щокою до його широких грудей. Але чомусь майже усі мої кавалери низенького зросту. І я розумію, що це говорить про мене більше, аніж про них.

Мій робочий тиждень розпочався з біганини через величезний потік клієнтів піцерії. Вони хвилями йшли у заклад з одинадцятої ранку і ні я, ні мої колеги не мали можливості перевести дух, чи нормально поїсти. Я навчилася їсти, хапаючи шматки піци і бутери і заковтуючи їх за секунду. Щоб перебити відчуття уже зовсім ниючого від голоду порожнього шлунку.

Лише пізно ввечері, узявши телефон до рук, я побачила кілька пропущених від Ольги. Вона телефонувала ще в середині дня.

- Прівєт, малишка. Ну как ти там? – раптом чомусь російською сказала Оля.

- Привіт. Все ок. На роботі ще. Вибач, день був дуже насичений, не могла навіть глянути на телефон.

- Да нічєво, всьо ок. Ми прієдєм к тєбє завтра. Ти нє протів? Может подскажеш, гдє остановіцца?

- Так, я тобі скину варіанти в ВК. Зараз іду додому. Дивись, Оль... У мене робочий тиждень, ніхто мені відпустки не дасть для зустрічі з тобою... з вами. Тому, зустрінемось пізно, біля одинадцятої.

- Нє проблєма, Єв. Я всьо понімаю. Жду от тєбя коордінати гдє нам пєрєночєвать.

- Ок, бувай.

Артур чекав мене на першому поверсі, за сьомим столиком. Ми йшли у центр, щоб сісти на маршрутку до Ювілейного і я мовчала від втоми і передчуття завтрашньої зустрічі. Я позбудусь його. Я позбудусь його? А раптом не вийде? А що, коли щось піде не так? Чи справді той маг, якого оля зустріла десь на островах справжній маг? Чи може він один із тих чувачків, що напускають на себе туману, начитавшись філософських трактатів і окультних хрестоматій?

- Про кого думаєш, Єва? – лагідно спитав мене Артур.

- Про Едіка.

- Це ще хто такий?

- Та, мудак один. Ти його не знаєш.

- Все добре? – Артур зазирнув мені в обличчя.

- Скажи єму, чьо! – прошипів голос за спиною.

- Так, котику, все добре. Просто втомилась сильно. День був просто скажений, людей дохолєри, ноги гудуть.

- То я тебе понесу! – вигукнув Артур і підхопив мене на руки.