ХХІХ

ХХІХ

Артур торкається мене так, як торкаються одне одного актори у кіно. Погляд прямо у вічі, рука проходить по волоссю, легенько ковзає по щоці, кінчиками пальців за підборіддя і трішечки вгору. Він цілує мене і моє серце завмирає, бо я почуваюсь у кіношній сцені, де звучить Пучіні і світ кружляє довкола нас немов ми у самісінькому його центрі, а рожеві пелюстки розлітаються довкола і падають униз, разом із моїм одягом.

Мені подобається те, як ми виглядаємо разом, мені подобається що ми пасуємо одне одному. Ми красиві, молоді і на одному стилі. У нас є класні друзі і місце для любові, а найголовніше – ми маємо час. Ціле літо попереду, аби бути разом. Доки денна форма навчання не розлучить нас.

Я їду на Шипіт. Моє щорічне паломництво. Але Артур не хоче їхати зі мною, бо «Шипіт – то не круто і зовсім не метал» і йому вистачило голозадого Форосу і це його максимум на це літо у плані споглядання хіпарського способу життя. Та він відпускає мене, а я кличу Улянку і її бойфренда Славка і свого друга Сашка і його товариша, також Славка. А в останній момент до нащої туси приєднується мій вконтактівський знайомий Горимисл, з котрим я переписувалась про всякі незначущі речі, але котрий дуже набивався мені у друзі. Він приїхав з Острога, з невеличким наплічником, без намета, але з альпінісьтським спорядженням, яке здивувало усіх присутніх. Маленький схожий на цигана чувачок пояснив це своєю пристастю до альпінізму і пообіцяв надибати на Шипоті бодай якісь скелі, куди видертися у тих його спеціальних кросівках і з численними карабінами та мотузками.

Ми зібралися у моїй квартирі, випили кави, набрали води з-під крану і рушили на потяг. Артур провів мене сумним поглядом своїх прекрасних балухатих очей і своєю фірмовою звабливою посмішкою на одну сторону.

- Я би поїхав з вами теж – казав мені Дєня, - Але маю недобрі спогади про Шипіт і робота...

- Та я і не кличу, Дєнь.

- Що, не хочеш мене там бачити?

- Справа не у тому – брешу я, - Просто... Артур не зрозуміє.

- Ага, твій хлопець. Любиш його?

- Денис... Краще розкажи що робитимеш ціле літо.

- Та скільки того літа! - вдповідає він, - Працювати буду. Всі хочуть у відпустку, а мені не горить.

- Ясно. Ну, тоді побачимось як повернуся?

- Звісно.

Ми відповідальні за тих, кого приручили.

Битий небитого везе. До чого та фраза?

Ольга дзвонила мені одразу після повернення з Криму. Запитувала чи є нова інфа в нашій історії з Едіком. Казала, що познайомилась в Індії з якимось чуваком і хоче щоб ми зустрілись. Мій випадок зацікавив його. Я обурилась, але говорила з Ольгою стримано, пояснила що не дуже хочу щоб вона розповідала про мене незнайомцям і мені не хочеться чужої цікавості до мого «випадку». Бляха, це ж не шоу якесь, щоб їхати дивитись на мене.

- Ти не розумієш, - сказала Оля – Він може допомогти.

- Як? Хто він такий? Я нічого про нього не знаю.

- От для цього я вас і познайомлю. Якщо хочеш, звісно.

- Я їду у гори, Оль. Коли повернусь – наберу тебе. А поки подумаю, чи хочу я знайомитись з тим чоловіком.

Наша компанія, у котрій лише я і Улька мали вигляд нормальних шипітянок, а усі інші були так званими «цивільними», запхалась у нічний потяг і рушила до Закарпаття. Ми за доброю традицією піднялися на гору зі світанком і встановили табір на другій галявині праворуч. На пагорбі, де не було западин, в котрі щовечора опускається хмара. В одній з таких я поставила намет минулого року і щоночі мерзла у вологому спальнику.

Горимисл (це не його справжнє імя, просто він вирішив стати язичником-рідновіром і узяв собі таке язичницьке псевдо) розігрував сирітку, котрому немає де спати, бо він якось ніби зовсім випадково не взяв із собою наметика. Сашко і Слава не мали місця у своєму манюсінькому наметі, я зробила покер-фейс і відверто заявила, що у мене ніхто не спатиме бо я не хочу і мій хлопець, який зараз далеко - теж, а от Улянка зі Славком відбивалися якось надто мляво, зробили розгублені обличчя і поцікавились як бути, коли вони захочуть усамітнитись, на що Горимисл відповів «я буду виходити з намета на той час» і поліз у їхню нейлонову хатку зі своїм наплічником. Ніколи, ніколи не можна допускати такої слабкості і гратися в чемних інтелігентів з тими, кому не соромно лізти у ваш простір зі своїми пожитками. Така необачна великодушність у результаті не буде оцінена, а той хто боявся здатися нечемним, врешті матиме купу зайвих клопотів і душевних страждань, що точно не приводять ні до святості, ні до дзену.

Надвечір, коли наш табір уже мав дрова і гарячу їжу, на горизонті зявилися новоприбулі. Двоє дівчат і хлопець, які видерлися на пагорб і встановили свої намети поруч із нашими. Вони виявились з Рівного і страшенно нам сподобались. Юля була флегматичною білявкою з велетенськими очима і кирпатим носиком. Вона носила якісь фантастичні блискучі гігантські сонячні окуляри, які затуляли мало не все її обличчя, багато курила мрійливо лежачи на траві і  ніколи не відмовлялася від алкоголю. Її подруга Наталя мала темне каре, хрипкий голос і жагу до пригод, а хлопця, котрий був з ними, називали Собакою. То був хрестоматійний панк з чорним наче смола ірокезом, купою синюшних партаків на усіх частинах тіла і триденною щетиною на дивовижно сексуальних скулах. Собака мав вигляд якогось модельника, що втік прямо з подіуму де відбувався показ від Вівєн Вествуд, а тоді забухав і кілька днів протусив із бомжами у каналізації. Я вперше бачила таке брутально-красиве чоловіче обличчя наживо, не в кліпі чи жуналі. І очі його були нереального синього кольору. Це ж треба, подумала я, який вродливий і водночас огидний тип. Собака смердів перегаром, потом і старими шкарпетками. Та він мав веселу вдачу і подобався мені.

Хтось із хлопів знайшов у лісі драбину. Хотіли пустити її на дрова, але Собака заборонив, і не довго порадившись, ми одностайно вирішили вкопати її у землю, аби вона стала символом нашого прагнення до пізнання високого. Драбина у небо стала нашим орієнтиром у буремному шипітському світі. По ній кожен з нас міг знайти рідний табір серед безлічі наметів, навіть у самому нездалому стані.