XХVІІІ

 XXVIII

На першому курсі університету я була на лекції декана нашого історико-соціологічного факультету. Він не був нашим викладачем, але проводив якусь ввідну лекцію, яка ствердила мене у намірі вивчати психологію з іще більшою цікавістю. Харизматичний, невисокого зросту чоловік в елегантному піджаку та джинсах, з темним волоссям і ідеальною борідкою розповідав про несвідоме, котре є рушієм усих людських станів та схильностей.

«От бачить Марічка Іванка, і серце тьохкає. Любов з першого погляду. А запитайте її, чому саме він. Не відповість. Бо несвідоме. Скаже, що очі у нього якісь отакі і пахне гарно. А скільки всього іншого приховано у тій її симпатії, вона навіть і не здогадується. А ви, вивчаючи психологію, будете знати усе це.»

Знати, чому Марічка закохується в Іванка, чому він видається їй ліпшим за Степана, чи Олега, чому вона обирає не проявляти свою закоханість, а вдавати байдужість і навіть зверхність. Чому Іванко змалку любить дівчаток з чорнявим вюнким волоссям і що його спонукало обрати собі до пари коротко стрижену білявку. Чому люди ускладнюють собі житя і чому вони грають у всі ці ігри. Чому вони кривдять себе та інших. Чому вбивають. Нам пообіцяли, що ми наблизимося до розуміння відповідей на усі ці запитання. А по-за як я не уявляю, що може бути більш цікавим, аніж людина, я кинулася у всю ту науку зі щирим ентузіазмом.

Мені здавалося, я пізнала досить багато за пять років вивчення психології. Але чи відкрилися мені усі відповіді? Звісно ж ні. Я досі не розуміла, як позбутися почуття провини перед Денисом, при тому зовсім не відчуваючи провини за вбивство людини.

Він телефонує мені щонайменше раз на тиждень, і я здебільшого беру трубку зітхаючи та одягаючи на обличчя посмішку. Він запитує мене про мої справи і пропонує зустрітись, а я вигадую різні способи відморозитись так, щоб це виглядало правдоподібно та не зачепило його почуття. Ні, я не можу сказати йому «Відчепись від мене!» Я не хочу, щоб він відчепився, бо й сама телефоную йому. Як ти там, моя рідна людино? Чи досі тобі так само боляче? Чи скоро зможу почути врешті нотки радості у твоєму голосі? Чи настане такий світлий момент, коли ти скажеш мені, що ти знову щасливий? Чи маю я надію на прощення?

- Не бери. – Шепоче мені Артур. – Єво, не відповідай, ну...

- Ало. Привіт, Дєнь...

Він втішатиме мене потім і докорятиме, що знову взяла трубку. А я боротимусь між гнівом на Дениса і жалем до нього, почуттям провини і відповідальності за усі його страждання.

Ні, пять років психології не наблизили мене до жодної подоби якогось розуміння як мені жити це життя, не озираючись на той страшний гріх, який я скоїла. Розбила серце, яке мене кохало.

Воно було не перше, і звісно ж, не стане останнім. Хлопці зявлялися у моєму житті і неодмінно закохувались. І це щоразу завдавало мені майже стільки ж незручностей, скільки їм - страждань. Я щиро ненавиділа той момент, коли доводилося дивитися в очі навпроти, в очі, які випромінювали німе благання, і казати усі ті слова. Справа звісно ж не у тобі, то просто я не маю що дати тобі, пробач. Ти подобаєшся мені (насправді уже ні), але лише як друг. Я зараз не здатна на глибокі почуття, я не хочу витрачати твій час, ти заслуговуєш на краще.

І це тільки в американському кіно хлопець одразу ж усе розуміє з першого разу і зникає з життя дівчини назавжди. У реальному ж житті усі хлопці неначе мазохісти-камікадзе, повертаються знову і знову, чекаючи під дверима, телефонуючи, влаштовуючи сцени. Вони дають мені причини і засоби для їхнього убивства і я вбиваю їх. Нехтуючи, ігноруючи, відшиваючи грубими словами.

Кажуть, розрив стосунків – то мистецтво, яке підвладе одиницям. Певно, так воно і є. І хоч з Денисом ми розлучились досить цивілізовано, та навіть лишились друзями, те що було між нами тепер важко було назвати чимось здоровим. Уся наша так звана дружба базувалась на взаємозалежності та глибокому почутті провини.

Я сказала йому, що подорожую Кримом. Він запитав з ким, а я не змогла сказати чесно, що я поїхала у подорож зі своїм хлопцем, у якого по вуха закохана, що ми вирішили провести разом саме цікаве і насичене літо і що попереду у нас ще так багато планів. Я морозила абсолютно незрозумілу розмиту маячню, що я на морі з різними людьми. Дєня мав гарну інтуїцію і усі мої виляння прочитав дуже швидко. «У тебе є хлопець» - підсумував він. «Вітаю». Це слово було як удар під дих, як ковток полину, як оАртутсуд янгола. І я була розчавлена.

Артур розважав мене своїми жартами про Форос і голі дупи, та я ще довгий час носила у собі той огидний післясмак розуміння, що я не заслужила знайти любов раніше за Дениса.

Колись я читала про психологічний експеримент у педагогіці, коли дитину хвалили за поганий вчинок і давали цукерку. З певного віку у дітей розвивається більш-менш ясне розуміння добра і зла. Тож дитина, яка отримувала похвалу і цукерку за поганий вчинок, починала плакати і не їла цукерку. Вона розуміла, що не заслужила і що замість цього мала би бути покарана. Така невідповідність причинно-наслідкових звязків вносила дисонанс у дитячу душу і дитина страждала. Це явище назвали «ефектом гіркої цукерки». Це те, що відчувала я прямо зараз. Моя цукерка раптово прогіркла.

Ми заїхали у Чорноморське – маленьке містечко на південному заході півострова. Звідти рушав транспорт у нашу наступну точку призначення – Оленівка, маяк, дикі пляжі найзахіднішої точки Криму. Ми потинялися містом, набрали у магазинах несподівано дешевих продуктів і натрапили на відділ солодощів з таким асортиментом, якого досі ніколи не бачили. Усі східні екзотичні варіанти лукуму, пахлави, чогось схожого на пташині гніздечка і смажені у фритюрі кацавелики з горішками, вершкові карамельні ковбаски з арахісом і безліч сортів халви. Узяли пляшку кримського вина і кавалок блакитного сиру за смішною ціною. Продавщиця сказала, що це рокфор. Інших назв блакитного сиру вона певно не знала.